Розділ 91

Перехід крізь портал був найжахливішим, що Ліан коли-небудь відчував.
Не біль, не холод. А… відсутність. Наче сама реальність розчинялася навколо нього, забираючи з собою все — відчуття, думки, спогади.

Але рука Таліреї в його руці залишалася — теплою, реальною. Єдиною точкою опори в хаосі небуття.

Їхні кільця світилися так яскраво, що пробивали темряву.

І раптом — вони вийшли.

Ліан важко дихав, падаючи на коліна. Талірея теж впала, тримаючись за нього.

— Ти… гаразд? — хрипко запитав він.
Вона кивнула, піднімаючи голову:

— Так. Але дивись…

Ліан підвівся — і його дихання перехопило.

Вони стояли на… нічому. Буквально — на нічому.
Під ногами була темна, напівпрозора поверхня, що здавалася створеною зі застиглого повітря. Але навколо… не було нічого.

Не темряви. Не світла. Просто відсутність кольору, форми, існування.

Це було місце, де реальність ще не почалася. Або вже закінчилася.

А вдалині, в центрі цієї порожнечі, вони побачили його — Первородний Світ.

Він був величним, навіть помираючи: велика сфера світла, що пульсувала золотими, срібними — всіма можливими кольорами. Але половина його вже була поглинена — темна пляма розповзалася, мов хвороба.

— Він такий прекрасний… — прошепотіла Талірея. — Навіть зараз.

Ліан кивнув, не в змозі відірвати погляду.

— А Пустота…

Він не закінчив — бо відчув її.

Присутність. Величезну. Давню. Жахливу.
Не сутність, не істоту — а відсутність сутності. Антитезу існуванню.

І раптом простір перед ними спотворився.

Не щось з’явилося — навпаки, зникло ще більше. Частина реальності просто перестала бути.

І в цій відсутності сформувався голос. Не звук, не слова — пряма передача значення у свідомість:

«Існування.»

Один концепт. Одне слово. Але з вагою віків, тягарем безкінечності.

Талірея стиснула руку Ліана. Її голос був твердим, хоча й тремтів:

— Ми прийшли зупинити тебе. Врятувати Первородний Світ. Врятувати всі світи.

Пустота не відповіла одразу. Потім:

«Врятувати? Від чого? Від повернення до початку? До спокою, до творення?»

Ліан ступив уперед:

— Від знищення. Від втрати всього, що було створено — всього життя, всієї любові, всього світла.

Пустота згустилася в подобу постаті — не фізичної, а концептуальної. Силует відсутності.

«Життя. Любов. Світло. Це все — тимчасове. Мінливе. Хворобливе.»

Постать підійшла ближче — і холод пройшов Ліану по хребту.

«Я існувала до всього. Я буду після всього. Я — вічний спокій. Відсутність болю, страху, смутку.»

Талірея не відступила.

— Але також — відсутність радості. Надії. Любові. Життя має цінність саме тому, що воно тимчасове. Саме тому, що може закінчитися.

Пустота нахилилася ближче — настільки, що їхнє існування почало слабшати на краях.

«Ви… цікаві. Двоє істот, що стали одним. Ваш зв’язок… яскравий. Болюче яскравий.»

«Чому ви прийшли сюди? Ви знаєте, що станеться, якщо торкнетеся мене. Ви перестанете існувати. Не смерть — небуття. Наче вас ніколи не було.»

Ліан відчув страх, але сильнішим був інший імпульс.

— Ми знаємо. Але ми прийшли не битися. Ми прийшли… трансформувати тебе.

Пустота завмерла.

«Трансформувати? Мене? Я — те, що було до початку. Я незмінна.»

— Ентропія теж думала, що вона незмінна. Розкол — також, — сказала Талірея. — Ми показали їм: усе може змінитися. Навіть найдавніші сили. Ти не просто відсутність. Ти — потенціал. Простір, де може народитися щось нове.

Довга пауза.

«Потенціал… цікаво. Але щоб трансформувати мене, потрібна надзвичайна сила. Те, що наповнить мене існуванням настільки, що змінить мою природу.»

Постать нахилилася.

«І ви думаєте… ваш зв’язок достатньо потужний?»

Вони подивилися одне одному в очі й разом відповіли:

— Так.

Пустота засміялася — концептом, не звуком.

«Тоді покажіть. Докажіть, що ваша любов сильніша за саме небуття.»

І вона атакувала.

Не магією — вона почала поглинати їхнє існування.

Ліан відчув: частина його спогадів зникає. Не забувається — зникає.
Він не пам’ятав… щось. Щось важливе…

— Ліане! — крикнула Талірея. — Тримайся за мене! За нас!

Кільця спалахнули — і спогади повернулися.
Перша зустріч. Перший поцілунок. Випробування. Усе.

— Вона намагається розділити нас, — сказав він. — Забрати наші спогади одне про одного.

— Тоді ми маємо з’єднатися глибше, ніж будь-коли, — відповіла Талірея. — Так глибоко, що вона не зможе знайти межу між нами.

Вони схопилися за руки.

— Готовий?
— З тобою — завжди.

Вони закрили очі — і відкрили себе повністю.
Кожен спогад. Кожну думку. Кожне відчуття.

І злилися.

Магія вибухнула — золото й срібло створили колір, що не мав назви. Колір чистого існування, творення, любові.

Світло розливалося, торкаючись Пустоти.

Там, де воно торкалося, виникало щось нове — можливість, потенціал.

Пустота затремтіла.

«Що… що ви робите?»

Вони не відповідали. Вони просто випускали світло.

Наповнюючи Пустоту.

Перетворюючи її.

І ціна була жахливою.

Кожна секунда — шматок їхнього існування.
Спогади зникали. Історії. Думки.

Назавжди.

Але вони не зупинялися.

Бо знали — це єдиний шлях.