Розділ 88

Розділ 88: Останні три дні — День перший

Вони довго сиділи на траві, обнявшись, плачучи. Сонце повільно піднімалося над горизонтом, освітлюючи їхню поляну — їхній дім, їхнє притулок.

Місце, яке вони ніколи не побачать знову після трьох днів.

Нарешті Талірея підняла голову, витираючи сльози. Її очі були червоні, але в них з'явилася рішучість.

— Три дні, — тихо сказала вона. — У нас є три останні дні разом.

Ліан кивнув, торкаючись її щоки.

— Тоді я хочу прожити їх так, щоб пам'ятати кожну секунду. Кожен подих. Кожен дотик.

Талірея взяла його руку, притиснула до своїх губ.

— Я теж.

Вона підвелася, допомагаючи йому встати.

— Спочатку... нам потрібно сказати іншим богам. Вони мають знати. Мають підготуватися до того, що станеться після.

Ліан кивнув, хоча серце стискалося від болю при думці про прощання.

— Ти маєш рацію. Але... не сьогодні. Сьогодні я хочу, щоб це був лише ти і я. Ніхто інший.

Талірея усміхнулася крізь сльози.

— Тільки ми.

---

Вони пішли до озера, того місця, де провели стільки моментів разом.

Талірея сіла на березі, Ліан опустився поруч, і вона притулилася до нього, поклавши голову на його плече.

— Пам'ятаєш нашу першу зустріч? — тихо запитала вона.

Ліан усміхнувся, гладячи її волосся.

— Як можу забути? Ти була найпрекраснішою істотою, яку я коли-небудь бачив. І я не міг відірвати від тебе погляду.

Талірея засміялася м'яко.

— А я думала, що ти просто дивний смертний, який не боїться богині.

— Я боявся, — зізнався Ліан. — Але магнетизм між нами був сильнішим за страх.

Талірея підняла голову, дивлячись на нього.

— Я відчула це одразу. Той зв'язок. Наче ти завжди був частиною мене, якої я не знала, що бракує.

Ліан обережно притягнув її на свої коліна, щоб вона сиділа обличчям до нього. Його руки обвили її талію, притискаючи ближче.

— А тепер я не можу уявити існування без тебе, — прошепотів він. — Навіть три дні здаються вічністю, коли я знаю, що після них...

Талірея торкнулася його губ пальцями.

— Не думаймо про після. Думаймо про зараз. — Вона нахилилася ближче, їхні чола торкнулися. — Про цю мить. Про нас.

Ліан притягнув її до поцілунку — повільного, глибокого, наповненого всією любов'ю, всією ніжністю, яку він відчував.

Їхня магія почала пульсувати навколо них, тепла і жива.

Коли поцілунок закінчився, Талірея прошепотіла:

— Зроби мені любов, Ліане. Зараз. Тут. Я хочу відчути тебе. Запам'ятати кожен дотик.

Ліан не вагався. Він обережно поклав її на м'яку траву, накриваючи своїм тілом. Його руки ніжно гладили її обличчя, шию, плечі.

— Ти моє все, Таліреє, — прошепотів він між поцілунками. — Моє життя. Моя душа. Моя вічність.

Талірея обвила його шию, притягаючи ближче.

— А ти мій світ. Мій дім. Моя любов.

Їхні тіла з'єдналися — повільно, ніжно, без поспіху. Кожен рух був наповнений значенням, кожен дотик — обіцянкою.

Це не була просто близькість. Це було прощання. Останнє злиття душ, що знали — такого більше не буде.

Магія текла між ними природно, золото і срібло переплелися так тісно, що стали одним світлом.

Вони рухалися разом, дихали разом, їхні серця билися в унісон.

— Я люблю тебе, — шепотіла Талірея знову і знову, між поцілунками, між подихами. — Я люблю тебе так сильно, що боляче.

— Я теж, — відповідав Ліан, його голос був хрипким від емоцій. — Я завжди любитиму тебе. Навіть коли мене не буде... якась частина мене завжди любитиме тебе.

Хвилі насолоди змішувалися з хвилями болю — фізичне задоволення і емоційне страждання зливалися в єдине відчуття, що було одночасно прекрасним і розривним.

Коли вони разом досягли піку, обоє заплакали — від насолоди, від любові, від відчаю.

Магія вибухнула навколо них, створюючи кокон світла, що тримав їх у безпеці, у своєму світі, де не було нічого, окрім них двох.

---

Вони лежали потім, переплетені одне з одним, важко дихаючи, сльози все ще текли.

Талірея притулилася до його грудей, слухаючи серцебиття.

— Якби у нас було більше часу... — почала вона, але голос зламався.

Ліан притиснув її ближче.

— Я знаю. Я теж думаю про це. Про те, якими були б наші діти. — Він торкнувся її живота, де колись могло б бути нове життя. — Дівчинка з твоїми очима. Хлопчик з твоїм сміхом.

Талірея заплакала сильніше.

— Вони були б прекрасними. Такими прекрасними.

Вони лежали в тиші, оплакуючи майбутнє, якого не буде.

Нарешті Ліан тихо заговорив:

— Якщо... якщо Віщунка мала рацію. Якщо якась частина нас залишиться десь. Якимось чином. — Він зробив паузу. — Може, там, у тому місці, у тому стані... ми зможемо бути разом. По-іншому.

Талірея підняла голову, дивлячись на нього.

— Ти віриш у це?

Ліан усміхнувся сумно.

— Я хочу вірити. Тому що ідея, що наша любов просто... зникне... — він стиснув її міцніше. — Я не можу в це повірити. Щось таке сильне, таке глибоке... воно має залишити слід. Десь.

Талірея поцілувала його, довго і ніжно.

— Тоді я теж буду вірити, — прошепотіла вона. — Що десь, у якійсь формі, ми знайдемо одне одного знову.

Вони лежали так, тримаючи одне одного, поки сонце не почало сідати.

---

Увечері Талірея запропонувала:

— Створімо щось. Разом. Щось, що залишиться після нас.

Ліан подивився на неї здивовано.

— Що саме?

Вона підвелася, простягаючи йому руку.

— Дерево. Не просте дерево. А дерево з нашої магії. З нашого зв'язку. Щоб навіть коли нас не буде... воно жило. Росло. Нагадувало, що колись тут була любов.

Ліан усміхнувся крізь сльози, беручи її руку.

— Це прекрасна ідея.

Вони стали в центрі поляни, обличчям одне до одного, тримаючись за руки.

Їхня магія з'єдналася, золото і срібло злилися.

Разом вони опустили руки до землі, випускаючи магію вниз, глибоко в ґрунт.

Земля затремтіла. І раптом — паросток пробився крізь траву.