Розділ 87

Наступного ранку Ніктара з’явилася на поляні раніше, ніж вони очікували.

Ліан і Талірея ледве прокинулися, коли темний портал відкрився, і вона вийшла, обличчя напружене.
— Вона готова зустрітися з вами, — сказала Ніктара. — Зараз.

Талірея швидко підвелася, магічно одягнувшись.
— Віщунка? Вона зазвичай не квапить аудієнції.

Ніктара кивнула, її фіолетові очі були серйозними.
— Вона бачила щось. Щось, що змусило покликати вас негайно. — Паузa. — Часу майже не залишилося.

Ліан відчув холод по хребту. Швидко одягнувся, взяв Талірею за руку.
— Тоді йдемо.

Ніктара відкрила портал, і вони ступили крізь нього разом.

Цього разу перехід був інакшим — не просто зміщення між просторами, а подорож крізь шари реальності. Ліан відчував, як вони проходять крізь різні рівні існування, кожен глибший за попередній.

Нарешті вони опинилися в місці, що здавалося неможливим.

Це була кімната — якщо це можна так назвати. Стіни були створені з чистого часу, що текло і змінювалося, показуючи минуле й майбутнє одночасно. Підлога — зі застиглих зірок, стеля — з мерехтливих можливостей, що ще не стали реальністю.

В центрі, на троні з переплетеного світла і темряви, сиділа Віщунка.

Вона виглядала так само, як у другому світі — жінка з довгим білосніжним волоссям і білими очима без зіниць. Але тепер аура її потужності була такою, що просто дивитися на неї було важко.

— Ліан. Талірея, — її голос відлунював наче з тисячі моментів часу одночасно. — Ви прийшли.

Вони підійшли ближче, схиляючи голови.

— Ти покликала нас, — сказала Талірея. — Ніктара сказала, що це терміново.

Віщунка повільно підвелася з трону. Час навколо неї спотворювався — вона одночасно була молодою і старою, рухалася повільно і швидко.
— Так. Бо я бачила, — тихо сказала вона. — Можливі майбутні. Всі шляхи, що розгалужуються від цього моменту.

Вона простягла руку, і повітря заповнили образи — сотні, тисячі паралельних реальностей, кожна з іншим майбутнім.

— У більшості з них… ви програєте, — тихо сказала Віщунка. — Пустка поглинає Первородний Світ. Реальність розпадається. Всі світи, життя, боги… зникають.

Образи показували жах — світи, що гаснуть, боги, що розсипаються на порожнечу, саме існування, що зникає.

Ліан відчув, як Талірея тремтить поруч. Він міцніше стиснув її руку.

— А в інших? — твердо запитав він. — Ти сказала "більшість". Значить, є і ті, де ми перемагаємо?

Віщунка повернулася до нього, і на її обличчі з’явилася слабка усмішка.
— Так. Є. Дуже мало. Але є.

Вона знову простягла руку, образи змінилися.

Тепер вони показували інше майбутнє — Первородний Світ відновлений, яскравий, Пустка перетворена на щось інше, всі боги разом, тріумфуючі.

— Але шлях до цього майбутнього… — Віщунка завагалася. У голосі з’явилося щось схоже на страх. — Він вимагає жертви. Найбільшої жертви.

Талірея ступила вперед.
— Якої саме?

Віщунка дивилася на них довго, її білі очі здавалися безмежними.
— Пустка — не просто сила. Це відсутність. Антитеза існуванню. Вона не може бути знищена, бо вона вже є ніщо. — Пауза. — Але вона може бути… наповнена.

Ліан нахмурився.
— Наповнена? Чим?

— Існуванням. Життям. Творенням. — Віщунка подивилася на них. — Щоб перемогти Пустку, хтось має увійти в неї. Добровільно. І віддати своє існування, щоб перетворити її зсередини.

Мовчання.

Талірея зблідла.
— Ти маєш на увазі… хтось має померти. Жертвувати собою.

Віщунка похитала головою.
— Не просто померти. Зникнути. Стерти себе з реальності. Наче тебе ніколи не було. — Вона дивилася серйозно. — Навіть боги не можуть повернути того, що поглинає Пустка. Ніколи.

Ліан відчув, як серце стискається. Він подивився на Талірею, побачив той самий жах.

— Хто? — тихо запитав він. — Хто має це зробити?

Віщунка простягла руку, з’явився новий образ.

Двоє постатей входять у темряву разом, їхні форми розмиваються, зникаючи повністю.

— У всіх майбутніх, де ви перемагаєте… це ви двоє, — тихо сказала Віщунка. — Ліан і Талірея. Ваш зв’язок, ваша гармонія — єдине, що достатньо потужне, щоб наповнити Пустку. Перетворити її на Потенціал — силу нового творення.

Вона опустила руку, образи зникли.
— Але ціна… ви обоє зникнете. Всі спогади, досягнення, навіть факт вашого існування буде стертий. Ніхто не пам’ятатиме вас.

Талірея притислася до Ліана, тремтячи.
— Це… несправедливо, — прошепотіла. — Ми пройшли стільки… і тепер…

Ліан обійняв її міцно.
— Чи є інший шлях? — хрипко запитав він.

Віщунка дивилася на них співчутливо.
— Я бачила тисячі шляхів. Один бог жертвує собою — недостатньо. Усі боги разом — програють. Лише ви двоє разом, з’єднані любов’ю… лише там ви перемагаєте.

Ліан відчував, як світ руйнується. Вони пройшли через все. І тепер… мають пожертвувати всім.

— Скільки часу у нас? — тихо спитала Талірея.

Віщунка закрила очі, відчуваючи потоки часу.
— Три дні. Можливо, менше. Пустка вже поглинає край Первородного Світу. Якщо дійде до Серця… все закінчиться.

Вона відкрила очі.
— Вам потрібно прийняти рішення. Зараз.

Ліан і Талірея дивилися одне на одного. Руки переплетені, кільця світилися.

— Якщо ми маємо вибирати між нашим щастям і всіма світами… — тихо сказала Талірея, — ми не можемо бути егоїстами.

Ліан притягнув її до себе.
— Ми врятуємо світи. Навіть якщо це коштуватиме всього.

Талірея кивнула, беручи його за руку.
— Разом, — прошепотіла. — Як завжди. До самого кінця.

Віщунка дивилася на них, і в її білих очах з’явилося щось схоже на сльози.
— Ви найсміливіші істоти, яких я бачила, — тихо сказала вона. — Ваша жертва… не буде забута. Я подбаю про це.

Вона торкнулася їхніх чіл.
— Любов, така глибока як ваша… не може зникнути повністю. Навіть якщо реальність забуде вас… вона знайде шлях.