Розділ 83

Ліан прокинувся від відчуття тепла.
Не сонячного, фізичного тепла, а чогось глибшого — магічного, що повільно наповнювало його тіло, відновлюючи виснажену енергію.

Він повільно відкрив очі. Над ним розкинулося блакитне небо — справжнє, ціле, без жодної тріщини.

— Таліреє? — хрипко прошепотів він, повертаючи голову.

— Я тут, — тихо відповів її голос поруч.

Він озирнувся. Вона лежала поруч, їхні руки все ще були переплетені. Її очі відкриті, дивилися на нього з теплою усмішкою.

— Як довго ми… — почав Ліан.

— Не знаю, — тихо відповіла Талірея. — Але дивись.

Вона простягла руку. Ліан підвівся, допомагаючи їй сісти, і озирнувся. Дихання перехопило.

Острівець, на якому вони стояли, більше не був ізольованим. Він став частиною суцільного континенту. Земля була живою, покритою свіжою травою. Дерева росли всюди — молоді, але здорові. Квіти розквітали, птахи співали, вода текла невеликими струмками. Життя поверталося.

— Ми… зробили це, — тихо сказав Ліан, не вірячи власним словам. — Ми справді зробили це.

Талірея притиснулася до нього.
— Так. Разом.

Раптом донеслися голоси — багато голосів, що лунали здалеку.

З-за дерев почали виходити люди. Десятки, сотні. Ті, хто вижив на ізольованих острівцях, тепер могли вільно ходити по суцільній землі.

Попереду була Міріель. Її обличчя сяяло радістю та вдячністю.

— Ви повернулися! — вигукнула вона, бігом підбігаючи ближче. — Ви врятували світ!

Вона впала на коліна перед ними, і всі інші люди повторили цей жест — сотні схилили голови в знак поваги та подяки.

— Дякуємо, — тихо промовила Міріель крізь сльози. — За те, що повернули нам життя. Надію. Майбутнє.

Кейран, що привів їх до храму, підійшов ближче, очі його були наповнені слізьми.

— Ми думали, що ви загинули, — сказав він. — Коли побачили спалах світла… таку потужну хвилю магії… ми не вірили, що хтось вижив.

Ліан і Талірея обмінялися поглядами. Вони теж думали, що можуть не пережити.

— Скільки часу ми були без свідомості? — запитала Талірея.

— Три дні, — відповіла Міріель. — Ми знайшли вас тут, несвідомих, тримаючись одне за одного. Ми боялися рухати вас. Просто чекали. Молилися. І ось ви прокинулися.

Талірея торкнулася свого кільця — воно знову світилося яскраво, пульсуючи життям.

— Наш зв’язок тримав нас, — тихо сказала вона. — Навіть коли ми втратили свідомість, він продовжував відновлювати нас.

Ліан усміхнувся, стискаючи її руку.
— Назавжди разом.

Міріель допомогла їм підвестися.
— Вам потрібна їжа. Відпочинок. Ви виснажені.

Талірея хотіла заперечити, але її шлунок заурчав. Ліан засміявся — і його теж.

— Мабуть, боги теж потребують їжі, — усміхнувся він.

Міріель сміялася, махнувши рукою до натовпу.
— Ходімо. Ми приготували святкування. Для вас. Для нашого відродження.

Вони йшли крізь відроджений світ. Люди будували нові будинки, садили дерева, раділи життю. Діти сміялися й бігали навколо, дорослі працювали пліч-о-пліч, старці спостерігали з надією.

Вони дійшли до великої поляни, де стояв стіл із їжею — простою, але щедрою. Хліб, фрукти, овочі, все свіже, вирощене на відновленій землі.

Ліан і Талірея сіли, їли повільно, насолоджуючись кожним шматочком. Навколо них люди співали, танцювали, святкували. Діти підходили до Таліреї, дорослі до Ліана, дякували знову і знову.

Коли вони відпочили, Міріель підійшла знову.
— Є щось, що ви маєте побачити.

Вона повела їх до невеликого пагорба. На білому, гладкому камені вирізьблені слова:

"Тут двоє богів — Ліан і Талірея — врятували наш світ. Вони з’єднали розірване. Повернули життя туди, де була лише порожнеча. Їхня любов стала нашим порятунком. Хай їхні імена живуть вічно в наших серцях."

Талірея торкнулася каменя, сльози покотилися по щоках.

— Ви… не повинні були…

— Ми хотіли, — м’яко перебила Міріель. — Ви дали нам майбутнє. Найменше, що ми можемо зробити — пам’ятати.

Ліан обійняв Талірею. Вони стояли перед каменем, відчуваючи вагу того, що зробили. Два світи врятовані. Мільярди життів збережені.

— Нам потрібно повертатися. Інші світи чекають, — тихо сказала Талірея.

Міріель кивнула.
— Ви завжди матимете дім тут. Завжди.

Ліан узяв Талірею за руки.
— Два світи. Ми врятували два світи. Але їх десятки. Якщо ми продовжимо самі… не витримаємо.

Талірея зрозуміла його без слів.
— Я знаю. Ми сильні, але не безмежні. — Вона торкнулася його щоки. — Що пропонуєш?

— Нам потрібна допомога інших богів. Тераніс, Ігнара, Луміель… навіть Моріал. Якщо вони побачать, що Занепалі Світи можна врятувати, можливо, приєднаються до нас.

Талірея кивнула, усміхаючись.
— Розумно. Не нести тягар самотужки. — Вона обняла його. — Повернемося. Поговоримо з Ніктарою. Зберемо інших богів.

Ліан поцілував її.
— І тоді… після того, як усі світи будуть врятовані… ми зможемо нарешті жити. По-справжньому жити.

— Нашу сім’ю, — тихо прошепотіла Талірея.
— Так, — усміхнувся Ліан. — Нашу сім’ю.

Вони стояли, тримаючи одне одного, дивлячись на відроджений світ. Потім разом ступили в портал — назустріч новому етапу подорожі.

Фінал наближався. Але це був не кінець. Це був початок нового.