Розділ 81

Коли вони ступили на останній острівець, повітря змінилося.

Стало важким, густим, наповненим відчуттям неправильності, що пронизувало до кісток. Кожен подих був важким, кожен крок — випробуванням.

Ліан відчував, як магія навколо них пульсує — не гармонійно, а хаотично, болюче. Наче сама реальність тут кричала від болю.

Вони йшли до центру острівця, де чорна тріщина зяяла, як відкрита рана у тканині світу. З неї виходила темна енергія, що крутилася, пульсувала, створювала візерунки, які боляче дивитися.

Перед тріщиною стояла постать.

Розкол.

Тепер, коли вони були близько, Ліан міг розгледіти його краще — і побажав, щоб не міг.

Воно не мало сталої форми. Тіло постійно змінювалося — величезне, маленьке, людське, а потім неможливе. Колір теж змінювався — червоний, чорний, фіолетовий, білий, все одночасно і ніщо конкретно.

Але найгірші були очі. Сотні очей. Тисячі. Скрізь, на всьому тілі, що постійно відкривалося і закривалося. І всі вони дивилися на Ліана і Талірею з голодом.

Коли воно заговорило, голос був не єдиним. Це були тисячі голосів одночасно — чоловічі, жіночі, дитячі, старечі, всі змішані у кошмарний хор:
— Ви… прийшли… до мене…

Талірея стиснула руку Ліана так сильно, що він відчув через їхній зв’язок і страх, і рішучість.

— Ми прийшли зупинити тебе, — твердо сказала вона, випрямляючись. — Зашити світ. Повернути баланс.

Розкол засміявся. Жахливий, як тисячі криків і сміху одночасно:
— Баланс? Наївність… Є лише хаос… Розлад… Розділення…

Його форма спалахнула, стала більшою, загрозливішою.
— Я народився з божевілля… З битви двох богів, що ненавиділи одне одного так сильно, що розірвали саму реальність… Їхня ненависть стала мною… Їхній розлад — моєю сутністю…

Ліан ступив вперед, заступаючи Талірею:
— Тоді ми перетворимо тебе. Як перетворили Ентропію. Ми покажемо тобі, що розлад — не єдиний шлях.

Розкол нахилився ближче, сотні очей зафіксувалися на Ліані:
— Ти… цікавий… Смертний, що став богом… Через любов…

— Але любов — це слабкість… Найлегша для розриву… — продовжив він, і раптом атакував.

Не фізично. Магічно.

Темна енергія вистрілила до них, не намагаючись вбити — а проникнути в їхні розуми.

Ліан відчув, як щось холодне й липке торкається його свідомості, проникає всередину. Інстинктивно він підняв магічний щит, але енергія Розколу обійшла його, проникла крізь.

І раптом — голос. Внутрішній.
— Ти слабкий. Недостатній. Вона богиня, а ти лише колись був смертним…

Ліан стискав зуби:
— Це не правда, — прошепотів він.

Але голос продовжував:
— Дивись на неї. Вона сильна, вічна. А ти… нічого. Чому вона обрала тебе?

Сумнів закрався в серце Ліана. Маленький, але отруйний.
— Ліане! — голос Таліреї прорвався крізь тьму. Він відчув, як вона хапає його за руку, магія з’єднується з його. — Не слухай! Це Розкол! Він бреше!

Але її голос теж був напруженим. Вона теж боролася.

Розкол засміявся знову.
— Так… Відчуваєте сумніви… Страхи… Глибоко всередині… Я просто виношу їх на поверхню…

Ліан повернувся до Таліреї. В її очах був страх.
— Таліреє? Що він показує тобі?

— Він… показує майбутнє… де ти помираєш… де я залишаюся сама… де наша любов не змогла врятувати нас… — сльози текли по її щоках.
— Він показує, як я втрачаю тебе… знову і знову…

Ліан обійняв її, притиснувши до себе:
— Це не справжнє майбутнє. Це лише ілюзія.

— Але що, якщо ні? — прошепотіла вона. — Що, якщо одне з цих майбутніх — реальне? Що, якщо сьогодні той день, коли я втрачу тебе?

Розкол сміявся голосніше:
— Навіть найсильніший зв’язок має тріщини… Страхи… Сумніви… І я можу їх розірвати…

Темна енергія стискала їх, голоси в голові ставали голоснішими.

Ліан підняв голову, дивлячись на Талірею. У її очах він побачив не тільки страх, а й щось інше — любов. Незламну, беззастережну любов.

Він згадав клятву, їхні кільця, обіцянку назавжди бути разом.

— Таліреє, — твердо сказав він, показуючи кільце, що світилося на пальці. — Дивись на мене. Лише на мене.

Вона підняла погляд.
— Ліане…

— Ми дали клятву, — продовжив він, притискаючи їхні кільця одне до одного. — Ми обіцяли — назавжди разом. Що б не сталося.

Кільця спалахнули, магія з’єдналася.
— Ці голоси — брехня, — твердо сказав він. — Правда — це я зараз відчуваю. Твоє тепло. Твою силу. Твою любов. Я вибираю вірити в нас.

Талірея стирає сльози:
— Ти маєш рацію. Правда — ми разом. Наша любов сильніша за сумніви.

Вона обійняла його, притиснувшись чолом:
— Я люблю тебе, Ліане. Завжди.

Магія вибухнула яскравіше, ніж будь-коли. Золото і срібло злилися в єдиний потік світла, розганяючи темну енергію Розколу.

Голоси замовкли. Страхи розсіялися. Вони стояли разом, тримаючись, магія створювала захисний кокон навколо.

Розкол відсахнувся, форма затремтіла:
— Неможливо… Ви… подолали сумніви…

— Наш зв’язок сильніший за твої маніпуляції, — твердо сказала Талірея.
— І тепер ми покажемо справжню силу. Не розладу, а гармонії, — додав Ліан.

Розкол заревів.
— Тоді… битва… тільки починається…

І він атакував знову. Темні щупальця летіли з усіх боків.

Але Ліан і Талірея були готові. Їхня об’єднана магія створила щит і відбила атаку.

Битва почалася. Справжня битва за світ.