Розділ 80

Вони пройшли вже десять острівців від храму. Кожен перехід ставав складнішим: містки тремтіли сильніше, руйнувалися швидше, порожнеча внизу здавалася бездонною, голоднішою.

Ліан відчував виснаження. Кожен стрибок, кожен раз, коли він ловив Талірею, або вона його — висмоктував магію, силу, енергію.

Але вони не зупинялися.

Нарешті вони дісталися одинадцятого острівця — маленького, п’ятнадцять метрів у діаметрі. Впали на коліна, важко дихаючи.

— Нам… потрібен відпочинок, — прошепотіла Талірея, бліда.

Ліан кивнув, обіймаючи її:
— Кілька хвилин. Відновимо сили.

Вони сіли спиною одне до одного. Їхні магії злилися, створивши м’яке коло відновлення навколо них. Ліан закрив очі, глибоко дихаючи, намагаючись заспокоїти серцебиття.

І раптом — він почув це.

Тріск. Гучний, різкий, що долинув звідусіль.

Він різко відкрив очі:
— Таліреє…

Вона теж почула. Очі широко розкрилися від жаху.
— Ні. Ні, ні, ні…

Навколо них, одночасно, всі містки до сусідніх острівців почали руйнуватися.

Не один. Не два. ВСІ.

— Що відбувається?! — крикнув Ліан, підводячись.

Талірея підскочила, її магія спалахнула, намагаючись стабілізувати містки:
— Це Розкол! Воно відчуло нас! Воно намагається ізолювати!

Вона випустила хвилю золотого світла до найближчого містка — але він розсипався ще до того, як магія дісталася його. Один за одним містки зникали, падаючи в порожнечу.

І раптом — їхній острівець затремтів.

Ліан відчув, як земля під ногами почала тріскатися:
— Острівець теж руйнується! — крикнула Талірея, хапаючи його за руку.

Вони опинилися в центрі острівця, який повільно, але невпинно розпадався на шматки.

— Що нам робити?! — Ліан озирнувся навколо. Найближчий острівець був за двадцять метрів. Занадто далеко для стрибка. Містків більше не було.

Талірея дивилася навколо, розум працював шалено:
— Нам потрібно… створити власний місток! Разом!

— Як?! — здивовано промовив Ліан.

— Магія! Ми створимо міст із чистої магії! — Вона схопила його за обидві руки. — Але це забере всю нашу силу. Всієї!

Острівець затріщав голосніше. Шматок землі відколовся й упав у порожнечу.

— Робімо! Зараз! — крикнув Ліан.

Вони стали обличчям одне до одного, міцно тримаючись за руки. Їхня магія злилася — золото і срібло переплелися, створюючи сліпуче світло.

— Концентруйся на мені! — крикнула Талірея крізь гуркіт руйнування. — Лише на мені! Не думай про порожнечу! Не думай про страх!

Ліан дивився їй прямо в очі, бачачи в них своє серце, свою душу:
— Я бачу лише тебе, — твердо сказав він.

Кільця на їхніх пальцях спалахнули так яскраво, що освітлили весь простір навколо.

Магія потекла. Не окремо від них, а крізь них. Золото і срібло злилися в єдиний потік, що розлився вперед, створюючи міст.

Не з енергії. А з їхнього зв’язку. З їхньої любові.

Міст ріс, тягнувся до найближчого острівця — яскравий, живий, пульсуючий.

Але острівець під ними руйнувався швидше.

— Швидше! — крикнула Талірея, обличчя спотворене від напруження.

Ліан відчував, як магія виснажується, але не зупинявся. Він думав про Талірею, про їхню клятву, про обіцянку завжди бути разом.

Міст майже досяг іншого острівця. Майже.

І раптом — земля під ногами Ліана розкололася.

Він почав падати.
— Ліане! — закричала Талірея, хапаючи його за руку.

Імпульс був занадто сильним. Вона теж потягнулася вниз.

Вони падали в порожнечу, міцно тримаючись за руки.

— Ні! — крикнула Талірея. — Я не втрачу тебе!

Її магія вибухнула інстинктивно. Золоті крила з чистої енергії виросли за спиною, розкрилися, зупиняючи падіння.

Ліан завис у повітрі, все ще тримаючи її руку, дивлячись на неї з подивом:
— Ти… можеш літати?

Талірея усміхнулася крізь сльози:
— Я богиня, пам’ятаєш? — Притягнула його до себе, обіймаючи. — І я сказала: не втрачу тебе.

Її крила забилися, піднімаючи їх обох до найближчого острівця. Вони приземлилися, впавши на коліна від виснаження.

Ліан обернувся назад. Острівець, на якому були, зник у порожнечі. Вони ледь встигли.

Талірея важко дихала. Крила повільно зникали:
— Я… не можу робити це часто, — прошепотіла вона. — Політ забирає занадто багато сили.

Ліан обійняв її:
— Ти врятувала нас. Обох.

Вона притулилася до нього, тремтячи:
— Я була така налякана. Коли ти падав… я думала…

— Я знаю, — тихо сказав він, цілувавши її чоло. — Я теж був наляканий. Але ти врятувала нас. Ти неймовірна, Таліреє.

Вони сиділи, тримаючись одне одного, відновлюючи сили.

Нарешті Ліан підвівся, допомагаючи їй:
— До Серця залишилося ще десять острівців. Але містків немає. Жодного.

— Тоді створюватимемо їх самі, — сказала Талірея, зосереджено дивлячись на відстань між островами. — Це виснажить нас. Можливо повністю. Але іншого шляху немає.

Ліан кивнув:
— Тоді поступово. Острівець за острівцем. Відпочиваємо між переходами.

Талірея слабо усміхнулася:
— Розумний план.

Вона простягла руку:
— Готовий до наступного?

Ліан узяв її руку, переплівши пальці:
— З тобою — завжди.

Вони стали на краю острівця. Магія з’єдналася, почала формувати новий міст. Повільно. Виснажливо. Кожен міст забирав частину їхньої сили.

Але вони не здавалися.

Острівець за острівцем. Міст за містом.

Їхні руки тремтіли. Обличчя були бліді. Дихання важким. Але кільця на пальцях світилися — нагадування про клятву, обіцянку.

Назавжди разом.

І після того, що здавалося вічністю, вони побачили його: останній острівець. Найбільший. В центрі — величезне чорне коло, тріщина в реальності, через яку було видно інший бік.

Серце Розколу.

І з нього виходила постать — темна, пульсуюча, жахлива.

Розкол. Воно чекало на них.

Ліан і Талірея стояли на краю останнього острівця, тримаючись за руки, дивлячись на ворога.