Розділ 78

Вони прокинулися на світанку, все ще в обіймах одне одного.
Ліан відчував тепло Таліреї, її спокійне дихання на своїх грудях. Він не хотів рухатися, не хотів, щоб цей момент закінчувався.

Але кільце на його пальці пульснуло — тихе нагадування про клятву, обіцянку, про те, що їм доведеться діяти.

Талірея повільно підняла голову, дивлячись на нього:
— Настав час, — тихо сказала вона.

Ліан ніжно торкнувся її щоки:
— Ти готова?

Вона простягнула руку, їхні кільця торкнулися — і спалахнули. Магія потекла між ними, тепла і впевнена.
— З тобою — завжди готова, — відповіла вона.

Вони підвелися, магічно одягнувшись: на Ліані з’явилася срібно-біла туніка з захисними рунами, на Таліреї — золотава сукня, що переливалася як жива. Стоячи обличчям одне до одного, вони трималися за руки.

— Пам’ятаєш усе, що ми тренували? — тихо запитала Талірея.

— Швидке з’єднання. Захист один одного. Потокове дихання, — Ліан стискав її руки. — Пам’ятаю.

— І найголовніше?

Ліан усміхнувся, притягаючи її до поцілунку:
— Довіряти нашому зв’язку. Не дозволяти нічому нас розділити.

Талірея кивнула, очі її світилися рішучістю:
— Тоді ходімо.

Вона відкрила портал — темний, тривожний, пульсуючий енергією. Вони разом ступили в нього, міцно тримаючись за руки.

Перехід був жахливим.
На відміну від попередніх порталів, цей був нестабільним. Ліан відчував, як їх тягне в різні боки, наче сама реальність намагається розірвати їхній зв’язок. Але кільця світилися, магія тримала їх разом.

І раптом вони вийшли.

Ліан ледве встояв на ногах. Під ними була тверда земля — невеликий острівець, який висів у порожнечі. Далеко навколо — нічого. Немає неба, немає землі, лише розірвана реальність.

Вдалині він бачив інші острівці землі — різні за розміром, всі завислі в повітрі, з’єднані тонкими, мерехтливими містками енергії.

Небо над ними було розірване. Великі тріщини прорізали його, і крізь них пробивалося темне, пульсуюче світло, що болюче дивитися.

Повітря було густим, важким, сповненим неправильності. Наче сама реальність хворіла.

— Боже… — прошепотів Ліан, озираючись навколо.

Талірея стискала його руку, обличчя бліде:
— Це гірше, ніж я думала. Набагато гірше.

Вона вказала на один з великих острівців: там руїни міста, половина будівель зависла над порожнечею.

— Там жили люди, — тихо сказала вона. — Мільйони людей… а тепер…

Ліан побачив рух — маленькі постаті намагаються триматися разом:
— Вони все ще там, — сказав він. — Виживають як можуть.

Раптом один із містків енергії спалахнув і розірвався. Маленький шматок землі почав падати в порожнечу, а Ліан чув жахливі крики.

— Ні! — крикнула Талірея, простягаючи руку. Золота магія вистрілила, намагаючись підхопити острівець, але відстань була надто великою. Він зник у порожнечі.

Талірея впала на коліна, плачучи:
— Я не змогла… вони загинули…

Ліан одразу опустився поруч, обіймаючи її:
— Таліреє, це не твоя вина. Ми щойно прийшли…

— Але я богиня! — закричала вона. — Я повинна була врятувати їх!

Ліан міцно тримав її, відчуваючи її біль і провину:
— Ми врятуємо інших. Усіх, кого зможемо. Але спершу треба знайти Серце Розколу і зашити світ. Інакше всі загинуть.

Талірея дивилася на нього крізь сльози, повільно кивнула:
— Ти маєш рацію. Просто… я не очікувала, що це буде так жахливо.

Ліан допоміг їй підвестися, витираючи сльози:
— Ми впораємося. Разом.

Вона випрямилася, очі знову спалахнули рішучістю:
— Так. Разом.

Вони оглянулися навколо, намагаючись зорієнтуватися:
— Потрібно знайти найбільшу концентрацію розривів, — сказала Талірея. — Там Серце Розколу.

Ліан закрив очі, концентруючись на магії. Пульсація була хаотичною, болючою, але в одному напрямку — найсильнішою.
— Там, — сказав він, вказуючи на найбільші тріщини в небі. — Я відчуваю щось… жахливе. Потужне.

Талірея кивнула:
— Тоді йдемо туди. Але спершу потрібно навчитися пересуватися тут.

Вона вказала на найближчий острівець, за десять метрів, з’єднаний тонким містком енергії:
— Потрібно перейти по містках. Але вони нестабільні, можуть розірватися будь-якої миті.

— Якщо підемо разом, — Ліан глянув на мерехтливий місток, — вага може бути забагато.

В її очах він побачив страх:
— Тоді йдемо по черзі. Але швидко. Дуже швидко.

Ліан стиснув її руку:
— Я піду першим. Якщо місток почне руйнуватися, ти підтримаєш його магією.

Талірея кивнула:
— Добре. Але якщо щось піде не так — одразу витягну тебе.

Він усміхнувся, поцілував її:
— Я знаю.

Він ступив на місток, відчуваючи нестабільність під ногами. Енергія тремтіла, наче ось-ось розсиплеться. Ліан швидко рухався вперед, не дивлячись вниз. Місток затріщав.

— Швидше! — крикнула Талірея, магія спалахнула, підтримуючи його шлях.

Він стрибнув на наступний острівець, приземлився і одразу обернувся:
— Тепер ти!

Талірея побігла по містку, її рухи були легкими і впевненими. Раптом місток спалахнув червоним і почав розсипатися.

— Таліреє! — крикнув Ліан, простягаючи руку.

Вона стрибнула, але місток зник. Ліан миттєво випустив магію — потужну хвилю срібного світла, що вхопила її і потягнула назад.

Вона приземлилася в його обійми. Обидва важко дихали.

— Ти гаразд? — запитав Ліан.

— Так… дякую. Ти врятував мене.

— Завжди, — прошепотів він, цілувавши її чоло.

Вони відпочили кілька секунд, потім підвелися, дивлячись на десятки острівців і сотні нестабільних містків:
— Довга дорога, — тихо сказала Талірея.

— Тоді підемо разом. Крок за кроком, — Ліан переплів пальці з її.

— Разом, — усміхнулася вона.

І вони рушили далі, крізь світ, що розпадався, назустріч Серцю Розколу.
Назустріч найбільшій битві їхнього життя.