Розділ 77

Після того як Ніктара зникла, вони довго стояли на поляні, обійнявшись, мовчки. Сонце повільно схилялося до горизонту, фарбуючи небо відтінками золота і рожевого. Повітря було спокійним, теплим, і кожен подих ніби наповнював світ тихою магією перед важливим випробуванням.

Нарешті Талірея тихо заговорила:
— Я хочу провести цю ніч… особливо. На випадок, якщо…

— Не говори так, — м’яко перебив Ліан, торкаючись її губ пальцями. — Ми повернемося. Обоє. Живими.

Вона взяла його руку, притиснула до своїх губ, цілуючи долоню:
— Я знаю. Але… я все одно хочу, щоб ця ніч була особливою. Щоб ми запам’ятали її. Назавжди.

Ліан усміхнувся, обережно відсуваючи пасмо волосся з її обличчя:
— Тоді зробімо її незабутньою.

Вони пішли до альтанки, але Талірея зупинилася на півдорозі:
— Зачекай тут, — тихо сказала вона, дивлячись на нього з усмішкою. — Дай мені кілька хвилин.

Ліан нахмурився, здивовано:
— Таліреє…

— Довіряй мені, — прошепотіла вона, цілуючи його швидко. — Просто зачекай.

Вона побігла до альтанки, залишивши його стояти біля озера. Ліан сів на траву, дивлячись на своє відображення та на нові магічні символи на зап’ястях, що залишила Ніктара.

Завтра, — подумав він. Завтра ми підемо в світ, що розпадається. Битимемося з силою, що народилася з божевільної битви двох богів.

Страх пройшов його серцем — не за себе, а за Талірею. За можливість втратити її.

Ні, — твердо сказав він собі. Ми не втратимо одне одного. Ми обіцяли. Завжди разом.

— Ліане, — почувся тихий голос Таліреї. — Можеш йти.

Він підвівся і завмер. Альтанка була перетворена.

Тисячі дрібних квітів, що світилися м’яким золотим сяйвом, обвивали гілки. Всередині ложе було вкрите пелюстками, що переливалися всіма відтінками від білого до глибокого червоного. Навколо плавали маленькі сфери світла, створюючи атмосферу м’якої магії.

В центрі всього стояла Талірея. Вона змінила одяг — тепер на ній була довга напівпрозора сукня кольору місячного світла, що підкреслювала кожну лінію її тіла. Волосся спадало хвилями на плечі. Очі світилися не лише божественним сяйвом, а й глибиною любові, бажанням, вразливістю.

Ліан не міг відірвати від неї погляду:
— Таліреє… — прошепотів він, повільно підходячи. — Ти… неймовірна.

Вона простягнула руку:
— Я хотіла створити щось прекрасне. Щоб ця ніч була особливою. Щоб ми могли…

Вона не закінчила, але Ліан зрозумів усе без слів. Узяв її руку, притягнув до себе:
— Кожна ніч з тобою особлива, — тихо сказав він, обережно обхопивши її обличчя. — Але сьогодні ми маємо сказати одне одному все, що відчуваємо. Без недомовок.

Талірея кивнула, сльози з’явилися в її очах.

Вони сіли на ложе, обличчям одне до одного, тримаючись за руки. Довго просто дивилися одне на одного, мовчки, магія пульсувала між ними — жива, тепла, наповнена їхнім зв’язком.

— Я хочу сказати тобі щось, — тихо заговорила Талірея. — Щось, що ніколи не говорила нікому… До тебе… Я не знала, що таке самотність. Я була богинею, виконувала обов’язок, і думала, що цього достатньо.

Сльози потекли по її щоках:
— Але коли я зустріла тебе… коли відчула твоє тепло, твою любов, твою присутність… я зрозуміла, що була порожньою. А ти заповнив цю порожнечу. Зробив мене цілою.

Ліан відчув, як його очі наповнюються слізьми:
— Таліреє…

— Дозволь закінчити, — м’яко сказала вона. — Я хочу, щоб ти знав: якщо завтра щось піде не так… я хочу, щоб ти знав, що дав мені найбільший дарунок. Любов. Справжню, глибоку, безумовну любов. І навіть один день із тобою був би найкращим у моїй вічності.

Ліан притягнув її до себе, обіймаючи, дозволяючи власним сльозам текти:
— Ти дала мені те саме. До тебе я був смертним, що шукав шлях. Але ти… показала, ким я можу бути. Ти вірила в мене, навіть коли я не вірив у себе. Ти зробила мене богом — не через перетворення, а через свою любов.

Він поцілував її чоло, щоки, губи:
— І що б не сталося завтра, я ніколи не пошкодую про свій вибір. Що пішов за тобою. Що став твоїм партнером. Ти моє все, Таліреє. І я люблю тебе більше, ніж слова можуть висловити.

Талірея притиснулася до нього всім тілом:
— Я теж люблю тебе… більше, ніж саме існування.

Вони сиділи так довго, тримаючи одне одного, плачучи, відпускаючи страхи і тривоги.

— Я хочу дати тобі щось, — тихо сказав Ліан.

Талірея подивилася на нього здивовано:
— Що?

Ліан простягнув руку над своєю долонею. Магія збиралася, формуючи щось тверде, блискуче. І раптом у його руці з’явилося кільце.

Не звичайне кільце. З чистої магії — срібло і золото переплелися у складний візерунок. У центрі — невеликий кристал, що пульсував їхньою об’єднаною енергією.

— Ліане… що це? — прошепотіла Талірея.

Він одягнув кільце на її палець:
— Обіцянка. Я завжди повернуся. Наш зв’язок нерозривний. Ми — назавжди.

Кільце засяяло, ідеально підійшовши, ніби завжди було там.

Талірея простягнула руку — магія спалахнула, з’явилося ще одне кільце, дзеркальне, і вона одягла його на палець Ліана:
— Це моя обіцянка, — прошепотіла. — Завжди буду поруч. Назавжди.

Магія спалахнула між ними, сильніше, ніж будь-коли. Це була клятва, закріплена їхніми душами, їхнім зв’язком, їхньою любов’ю.

Ліан відчув, як зв’язок став ще глибшим, міцнішим. Талірея відчула те саме, дивлячись на нього широко розкритими очима:
— Ліане… що ми щойно зробили?

— Ми з’єдналися. По-справжньому. Назавжди, — прошепотів він, притягаючи її до себе. — Тепер ніяка сила в жодному світі нас не розділить.

Талірея заплакала від радості. Вони поцілувалися, глибоко і пристрасно, об’єднані магією та любов’ю.

Цієї ночі вони з’єдналися не просто фізично.
Кожен дотик був клятвою. Кожен поцілунок — обіцянкою. Кожен рух — підтвердженням їхнього зв’язку.

Магія танцювала навколо них, освітлюючи поляну яскравим світлом. Вони відчували одне одного повністю — тіло, душу, серце. Вони стали єдиним цілим.