Розділ 74

Коли вони повернулися на свою поляну, вечір уже опустився над лісом. Зірки, які Ліан створив раніше, все ще м’яко світліли на темному небі, освітлюючи простір своїм ніжним сяйвом.

Талірея відразу попрямувала до озера. Вона сіла на березі, обійнявши себе руками, і плечі її були напружені. Ліан тихо підійшов, обережно сів поруч і обійняв її ззаду, притягуючи до себе.

— Що не так, Таліреє? — тихо запитав він, цілуючи її скроню.

Вона довго мовчала, дивлячись на відображення місяця у воді. Нарешті тихо заговорила:
— Я боюся.

Ліан міцніше обійняв її, притискаючи до себе.
— Чого?

— Того, що ми не впораємося. Що наступні світи будуть занадто складними. Що… — голос її зламався. — Що я можу втратити тебе.

Ліан обережно повернув її обличчя до себе, тримаючи долоні на щоках, щоб їхні погляди зустрілися.
— Таліреє, послухай мене. Ми пройшли стільки разом: випробування старших богів, Первісну, Ентропію. І щоразу ми виходили сильнішими. Чому ти думаєш, що зараз буде інакше?

Талірея торкнулася його обличчя, сльози блищали в очах.
— Тому що тепер я знаю, що можу втратити. До тебе у мене не було нічого, що я боялася б втратити. Я була самотньою богинею, що виконувала обов’язок. — Вона притулилася чолом до його чола. — Але тепер… тепер у мене є ти. Наша любов. Наше майбутнє. Наші майбутні діти. І думка, що я можу це втратити… вона жахає мене.

Ліан обійняв її міцно, піднявши на коліна, щоб вона сиділа обличчям до нього. Його руки обвили її талію, притискаючи до себе.
— Ти не втратиш мене, — твердо сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Я обіцяю. Що б не сталося в тих світах, що б не чекало нас попереду — я завжди повернуся до тебе. Завжди.

Талірея заплакала, обіймаючи його шию.
— Але що, якщо…

— Ні, — м’яко перебив він, цілувавши її сльози. — Без “що якщо”. Ми разом. Ми одне ціле. І ніяка сила в жодному світі не зможе нас розділити. Старші боги не змогли. Первісна не змогла. Ентропія не змогла. Нічого не зможе.

Він притягнув її до себе у поцілунок — глибокий, відчайдушний, сповнений всієї любові, яку відчував. Коли вони розійшлися, Талірея дивилася на нього крізь сльози, і в її очах було щось розривне.

— Мені потрібно відчути тебе, — прошепотіла вона. — Зараз. Перед тим, як ми підемо в наступний світ. Мені потрібно нагадати собі, що ти реальний. Що ми реальні.

Ліан не вагався. Він підняв її на руки, і вона обвила його ногами за талію, руки навколо шиї, губи зустрілися у пристрасному поцілунку.

Він поніс її до альтанки, де вони святкували його перетворення, обережно опустив на м’яке ложе.
— Я люблю тебе, Таліреє, — прошепотів він, накриваючи її своїм тілом, руки підтримували його вагу з обох боків. — Більше, ніж життя. Більше, ніж магію. Більше, ніж саме існування.

Талірея притягнула його до себе, їхні губи знову зустрілися — довго, повільно, кожен поцілунок був наповнений глибоким тяжінням.
— Покажи мені, — прошепотіла вона проти його губ. — Покажи, наскільки ти любиш мене.

Ліан почав цілувати її — губи, щоки, шию, ключиці. Кожен поцілунок був ніжним, але сповненим пристрасті. Його руки обережно ковзали по її тілу — по плечах, боках, талії, стегнах.

Талірея вигнулася під ним, дихання прискорилося, руки вплелися в його волосся, тягнучи його ближче.
— Ліане… — прошепотіла вона, і в голосі було стільки потреби і бажання.

Він підняв голову, дивлячись їй в очі.
— Я тут, — тихо сказав він. — Завжди тут.

Їхня магія почала пробуджуватися природно, без зусиль. Золоте і срібне світло обвивало їх, створюючи кокон тепла.

Ліан обережно притиснувся до неї, і вона прийняла його — повністю, беззастережно. Їхні тіла з’єдналися у повільному, ніжному ритмі, а магія злилася, дозволяючи їм відчути одне одного повністю — кожну емоцію, кожну думку, кожне відчуття.

— Таліреє, — шепотів він, цілувавши її губи, шию, плечі, — ти моя душа. Моє серце. Моє все. Без тебе я нічого.

Талірея притягнула його ближче, чола торкнулися, дихання змішалося.
— А ти мій світ, Ліане, — прошепотіла вона крізь сльози насолоди. — Моє життя. Моя вічність. Я не можу існувати без тебе.

Їхні рухи ставали глибшими, інтенсивнішими, але все ще ніжними. Магія навколо них пульсувала яскравіше, відгукуючись на близькість.

— Разом, — прошепотіла Талірея, нігті легко дряпаючи його спину.
— Завжди, — підтвердив він.

І вони разом досягли кульмінації — хвиля насолоди пройшла крізь них обох одночасно. Магія вибухнула навколо них — не руйнівно, а творяче. Світло розлилося по всій поляні, торкаючись кожного дерева, кожної квітки, наповнюючи все життєдайною енергією.

Коли хвиля відступила, вони лежали переплетені, важко дихаючи, відчуваючи, як магія заспокоюється.

Ліан перевернувся на бік, притягуючи Талірею до себе, щоб вона притулилася до його грудей. Його руки обвили її, губи ніжно цілували чоло.
— Краще? — тихо запитав він.

Талірея кивнула, притискаючись до нього.
— Так, — прошепотіла вона. — Дякую, що завжди знаєш, що мені потрібно.

Ліан усміхнувся, пальці ліниво ковзали по її спині, малюючи невидимі візерунки.
— Я відчуваю тебе. Кожну емоцію. Кожну потребу. І завжди буду тут, щоб дати тобі те, що потрібно.

Вони лежали в тиші довго, слухаючи серцебиття одне одного.

Нарешті Талірея заговорила:
— Ліане… якщо щось станеться зі мною в наступному світі…

— Не кажи так, — м’яко перебив він.

— Слухай, — наполегливо продовжила вона, підводячи голову, щоб дивитися йому в очі. — Якщо щось станеться… ці моменти з тобою — найщасливіші в моєму існуванні. Кожна секунда, кожен подих, кожен дотик. Якби мені довелося вибирати між вічністю самотньої богині і одним днем з тобою… я б вибрала цей день. Завжди.

Ліан притягнув її до поцілунку, довгого, ніжного, сповненого всієї любові.
— Нічого не станеться, — твердо сказав він, коли розійшлися. — Я не дозволю. Я захищатиму тебе з кожним подихом, кожною часткою магії, яку маю.