Розділ 72

Вони лежали на свіжій, ще теплої від сонця траві, дивлячись у блакитне небо — справжнє, чисте, живе. Воно більше не тиснуло, не пульсувало чужою енергією, не загрожувало. Воно просто було. Над ними повільно пропливали хмари, легкі й світлі, ніби сам світ вчився дихати знову.

Навколо життя розгорталося на їхніх очах.

Квіти розквітали просто з-під землі — несміливо спершу, а потім сміливіше, розкриваючи пелюстки до світла. Дерева шуміли листям, і цей звук був не тривожним, а заспокійливим, як тихий шепіт. У повітрі з’явився аромат — свіжий, зелений, з нотками вологи й сонця. І над усім цим — перші пташині співи, обережні, але живі, після довгого, болісного мовчання.

Ліан повільно повернувся на бік і подивився на Талірею.

Вона лежала з заплющеними очима, її губи ледь торкала усмішка. Обличчя було розслабленим, спокійним — таким, яким він рідко бачив її під час битв і відповідальності. Сонячне світло ковзало по її волоссю, розсипаючись золотими відблисками, створюючи навколо неї м’який ореол.

— Ти прекрасна, — тихо сказав він, торкаючись її щоки кінчиками пальців, ніби боявся порушити цей момент.

Талірея повільно відкрила очі й повернулася до нього. Її погляд був теплим, живим.

— А ти виснажений, — м’яко відповіла вона, її пальці ковзнули по його обличчю, затрималися на щелепі. — Ця битва забрала з нас більше, ніж ми визнаємо.

Ліан узяв її руку, притиснув до своїх губ, поцілував долоню — жест простий, але сповнений глибокої вдячності.

— Але ми перемогли, — сказав він тихо. — І це було варте кожної краплі сили.

Талірея повернулася на бік, ближче до нього. Їхні обличчя опинилися зовсім поруч, так близько, що він відчував її дихання.

— Ти був неймовірним, — прошепотіла вона. — Коли ти створив той щит… коли ми злилися так повністю… Я відчула тебе не поруч — у собі. Наче ми завжди були однією душею.

Ліан обережно відсунув пасмо волосся з її обличчя. Його пальці затрималися на її щоці.

— Я теж це відчував, — відповів він. — Наче між нами більше немає меж. Немає “я” і “ти”. Є тільки “ми”.

Вона притулилася до його долоні, заплющуючи очі.

— Це найпрекрасніше відчуття, яке я знаю.

Ліан притягнув її ближче. Вона не опиралася — навпаки, дозволила собі розчинитися в його обіймах. Їхні тіла торкнулися одне одного тепло й природно, без поспіху, без напруги.

Він цілував її повільно — чоло, скроню, щоку — кожен поцілунок був наповнений ніжністю, подякою, любов’ю.

— Таліреє… — прошепотів він. — Дякую тобі.

Вона відкрила очі, здивовано дивлячись на нього.

— За що?

— За те, що дозволила мені бути поряд. За те, що вірила в мене ще тоді, коли я був просто смертним. За те, що ти любиш мене. — Його голос трохи здригнувся. — Ти дала сенс усьому моєму шляху.

Її очі наповнилися слізьми.

— Ліане… — прошепотіла вона. — До тебе я просто виконувала свій обов’язок. Рятувала світи, бо так було потрібно. Але з тобою… кожна мить стала живою. Кожна битва — не тягарем, а вибором. Ти зробив моє існування справжнім.

Він поцілував її — м’яко, глибоко, без поспіху. Магія між ними озвалася тихим пульсом, ніби сам світ відгукувався на їхню близькість.

Їхня єдність була не лише тілесною — це було злиття дихань, сердець, енергій. Світло навколо них ставало м’якшим, теплішим. Трава під ними зростала густішою, квіти розкривалися повніше.

Потім — спокій.

Вони лежали поруч, переплетені, слухаючи, як світ навколо дихає разом із ними.

Поруч проросло молоде дерево — ще крихке, але живе, з ніжними зеленими листками.

— Ми створили життя, — тихо прошепотіла Талірея. — Просто нашою любов’ю.

Ліан притягнув її до себе, і вона поклала голову йому на груди.

— Наша любов — це сила творення, — відповів він. — І вона змінює світи.

Талірея повільно підняла голову.

— Ти розумієш, що це означає? — спитала вона тихо.

Він уважно подивився на неї.

— Ти про… майбутнє?

Вона кивнула, поклавши долоню на його серце.

— Коли двоє богів з’єднуються так глибоко… вони можуть створити більше, ніж новий світ навколо. Вони можуть створити нове життя.

Ліан завмер, а потім усміхнувся — тепло, без страху.

— Якщо це з тобою… я хочу цього.

Сльози радості з’явилися в її очах.

— Я теж, — прошепотіла вона.

Вони довго лежали, обійнявшись, дивлячись у небо, яке повернули до життя.

Коли сонце почало хилитися до обрію, Талірея відкрила портал.

— Інші світи чекають, — сказала вона.

Ліан стиснув її руку.

— Але тепер ми знаємо, заради чого.

Вони разом ступили вперед — у майбутнє, яке вже не було порожнім.