Розділ 71

Хвиля темряви зірвалася з Ентропії раптово — без попередження, без замаху.
Вона була схожа не на удар, а на саму відсутність світла, що летіла на них із нищівною швидкістю.

Ліан відреагував інстинктивно.

Він різко простягнув руки вперед, і срібне світло спалахнуло перед ними, згортаючись у щит. Повітря перед ними задзвеніло, ніби тріснуло скло. Темрява вдарила — і світ здався.

Сила удару була такою, що Ліана відкинуло назад. Він ковзнув по мертвій землі й упав на коліна, важко вдихаючи густе, гірке повітря.

— Ліане! — голос Таліреї прорізав хаос.

Вона миттєво опинилася поруч, опустилася біля нього, її руки обхопили його плечі, теплі, тремтячі. Золоте світло ковзнуло по його спині, намагаючись стабілізувати його магію.

— Ти гаразд? — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі.

Ліан ковтнув повітря, відчуваючи металевий присмак у роті, і повільно кивнув, змушуючи себе підвестися.

— Так… — видихнув він. — Але вона сильна. Значно сильніша за все, з чим ми стикалися раніше.

Перед ними Ентропія повільно рухалася вперед. Її форма не була сталою — вона постійно змінювалася, розпадалася, ніби зіткане з тіні тіло не могло втримати власну структуру, а потім знову збиралася докупи.

Її голос пролунув не ззовні — він розлився в їхніх головах, холодний і глибокий, як бездонна прірва.

— Ви — молоді боги, — прошепотіла вона. — Ви не розумієте. Я не ворог. Я — природа. Усе має кінець. Цей світ прожив своє. Дозвольте йому померти з гідністю.

Талірея зробила крок уперед. Земля під її ногами ледь помітно здригнулася. Її очі спалахнули золотим світлом — теплим, але твердим.

— Ні, — сказала вона чітко. — Цей світ не мертвий. Він хворий. І ми можемо його вилікувати.

Ентропія нахилила голову. У порожніх проваллях її очей з’явилося щось нове — тінь подиву, майже зацікавлення.

— Вилікувати? — прошепотіла вона. — Глупота. Хвороба — це я. Я — розпад. Я — смерть. Я — забуття. Ви не можете вилікувати те, що є частиною існування.

Ліан став поруч із Таліреєю. Їхні руки самі знайшли одна одну, переплелися. Срібне світло відповіло на золоте — тихо, впевнено.

— Можливо, смерть — частина існування, — сказав він, дивлячись прямо в темні провалля. — Але не зараз. Не для цього світу. Він ще не завершив свій шлях. І ми не дозволимо йому згаснути.

Ентропія дивилася на них довго. Мовчки.
Повітря між ними тремтіло, ніби сам світ завмер, затамувавши подих.

А потім її форма різко спалахнула, розрослася, стала масивнішою, загрозливішою.

— Тоді ви помрете разом із цим світом.

Темрява вибухнула.

Не одна хвиля — десятки. Темні промені вирвалися з неї з усіх боків, розсікаючи повітря, оточуючи їх кільцем.

Ліан і Талірея зреагували одночасно.

Золоте і срібне світло злилися, створюючи купол навколо них. Промені врізалися в нього, змушуючи магію тремтіти, але купол вистояв. Земля під ними вкривалася тріщинами від тиску.

— Ми не можемо тільки захищатися, — швидко сказала Талірея, не зводячи погляду з Ентропії. — Нам потрібно атакувати. Разом.

Ліан кивнув.

— Як з Первісною? Гармонія?

— Так. Але сильніша. — Вона повернулася до нього, і їхні чола торкнулися. — Нам потрібно створити хвилю життя. Таку, яку вона не зможе поглинути.

Її голос став тихішим.

— Довірся мені. Повністю. Відкрийся.

Ліан заплющив очі, відчуваючи її дихання, її тепло.

— Я завжди тобі довіряю.

Їхня магія почала зливатися.
Не просто переплітатися — зникати як окремі потоки.

Золото і срібло стали єдиним сяйвом.

Ліан відчув Талірею всередині себе — її серцебиття, її страхи, її віру, її любов. І вона відчувала його так само.

Вони перестали бути двома.

Вони стали одним.

І тоді вони випустили хвилю.

Світло вибухнуло з них — не агресивне, не руйнівне. Воно було теплим, живим, наповненим диханням світів. Воно накрило Ентропію, проникло в її темну форму.

Ентропія закричала.

— Ні! Це… неможливо! Я — вічна!

Але світло не зупинялося.

Воно не знищувало — воно змінювало.

Темрява почала розсіюватися, відступати, трансформуватися.
Форма Ентропії блідла. У її очах з’явилися зіниці. Живі. Справжні.

— Я… бачу… — прошепотіла вона. Голос більше не лунав у головах. Він звучав у повітрі.

— Саме так, — сказала Талірея. — Смерть — частина циклу. Але не вся його суть.

Ентропія опустилася на землю. Тепер вона виглядала як жінка — бліда, втомлена, але жива.

— Я забула… — прошепотіла вона. — Я втратила баланс.

Вона торкнулася землі.

Яма почала зникати, наповнюючись енергією гармонії. Тріщини затягувалися. З ґрунту пробився перший зелений паросток.

Ліан і Талірея дивилися на це, затамувавши подих.

— Ми зробили це… — прошепотів Ліан.

Талірея обійняла його, плачучи.

— Ми відновили баланс.

Світ навколо них оживав.

І це був лише початок.