Розділ 70

Перехід крізь портал був іншим, ніж усі попередні.

Не різким, не миттєвим — він тягнувся, мов болісний подих, у якому бракувало повітря. Простір навколо них стискався, темрява обволікала, липла до шкіри, намагаючись проникнути глибше, ніж просто до тіла. Вона тиснула на думки, на пам’ять, на саму суть магії.

Холод був не фізичним — він ішов зсередини. Наче світ, у який вони входили, не хотів їх приймати.

Ліан відчув, як серце пропустило удар. Інстинктивно він стиснув руку Таліреї сильніше, ніж раніше. Через їхній зв’язок до нього миттєво дійшло: вона відчуває те саме. Не страх — попередження. Важке, глухе, древнє.

Їхня магія відреагувала раніше за свідомість. Золоте і срібне світло сплелися, огортаючи їх щільним коконом, у якому ще можна було дихати, ще можна було зберегти себе.

І тоді — різкий обрив.

Опір зник.

Вони вийшли з порталу.

Ліан ледве втримав рівновагу. Земля під ногами була твердою, але відчувалася неправильно — холодною, порожньою, мов оболонка без серцевини. Талірея одразу підтримала його, її плече торкнулося його грудей, і лише тоді він усвідомив, наскільки ослабли ноги.

Вони озирнулися.

І завмерли.

Світ перед ними був не просто зруйнованим — він був оскверненим.

Перед ними розкинувся гігантський каньйон, немов глибока, розірвана рана. Земля була сірою, потрісканою, сухою, ніби з неї висмоктали не лише воду, а й саму пам’ять про життя. Кожна тріщина здавалася болісною, неначе світ кричав, але беззвучно.

Дерева навколо стояли викривленими силуетами. Чорні, мертві, вони тягнули гілки до неба, немов застиглі в передсмертному русі. Жодного листка. Жодного птаха. Жодного звуку, окрім слабкого, постійного гулу — ніби сам простір стогнав.

Небо не було нічним. І не було денним.

Воно мерехтіло червоно-фіолетовими відтінками, мов хворе тіло під гнилим світлом. Це світло не зігрівало — воно давило, пригнічувало, викликало відчуття, ніби на плечі лягла вага чужої волі.

Повітря було густим, важким. Воно пахло гниллю, попелом і чимось їдким, металевим. Кожен вдих різав легені, залишаючи неприємний присмак на язиці.

— Боже… — ледь чутно видихнув Ліан.

Талірея стиснула його руку. Її пальці були холодні, але не від страху — від болю. В її очах відбивалося не жахіття пейзажу, а глибокий, майже безмежний смуток.

— Ось що стається, коли світ втрачає баланс, — сказала вона тихо. — Коли магія починає помирати… світ іде за нею.

Через їхній зв’язок Ліан відчув її біль так ясно, що на мить у грудях перехопило подих. Для Таліреї цей світ був живим. Він страждав, задихався, згасав — і вона відчувала це так само, як відчувають біль близької істоти.

Ліан обійняв її, притиснувши до себе, дозволяючи їй на мить сховатися в ньому від цього спустошення.

— Ми відновимо його, — сказав він тихо, але твердо. — Разом.

Вона заплющила очі, вдихнула знайомий запах — теплий, живий, справжній. Потім кивнула і відступила, витираючи сльози.

— Нам потрібно знайти джерело. Центр цього світу. Там, де баланс було зруйновано остаточно.

Вони рушили вперед.

З кожним кроком Ліан відчував, як земля під ногами реагує на них. Слабко. Ледь помітно. Але реагує. Наче світ, навіть у такому стані, тягнувся до їхньої магії, як висохла земля до першої краплі дощу.

І раптом — рух.

З тіні між деревами вийшла істота.

Вона нагадувала вовка, але була спотвореною до невпізнаваності. Тіло — неприродно витягнуте, кінцівки — тонкі, зламані. Шкіра звисала клаптями, оголюючи темну, гнилу плоть. Очі світилися хворобливим зеленим сяйвом, а з пащі повільно капала чорна, густа рідина.

Вона заричала — звук був різкий, болісний, неначе крик, зламаний на півслові.

Талірея інстинктивно зробила крок уперед, магія вже збиралася на її долонях.

Ліан зупинив її дотиком.

— Зачекай.

Він дивився уважно. І бачив більше.

Істота тремтіла. Вона не нападала. Її рухи були нестійкими, болісними, ніби кожен крок давався через силу.

— Це не монстр, — прошепотів він. — Це жертва.

Талірея вдивилася — і напруга зникла. Залишилося співчуття.

— Вона не народилася такою… — тихо сказала вона.

Вона підійшла ближче, простягнувши руку.

Магія потекла з її долоні — тепла, золота, жива. Світло огорнуло істоту, м’яко, обережно, ніби боялося завдати ще більшого болю.

Спершу — нічого.

Потім — повільні, майже непомітні зміни. Спотворена шкіра почала гоїтися. Кістки ставали на місце. Очі втрачали хворобливе сяйво.

І за мить перед ними стояв вовк. Худий, слабкий, але живий.

Він торкнувся носом руки Таліреї — і зник.

Талірея стояла мовчки, сльози котилися по щоках.

— Ми мусимо врятувати їх усіх, — прошепотіла вона. — Увесь цей світ.

Ліан обійняв її.

— І ми врятуємо.