Розділ 68

Ліан прокинувся з чітким відчуттям, що щось змінилося.

Це не була загроза — не різкий, колючий імпульс небезпеки, до якого він уже встиг звикнути. Це було інше. Присутність. Потужна, древня, глибока — але не обов’язково ворожа.

Він обережно підвівся, намагаючись не розбудити Талірею, що спала, притулившись до його грудей. Та вона відкрила очі майже одразу. У її погляді він побачив підтвердження — вона відчула те саме.

— Хтось прийшов, — тихо сказала вона, сідаючи поруч.

— Хто?

Талірея зосередилася, прислухаючись до тонких відлунь магії.

— Я не впізнаю цю енергію. Але вона… стара. Дуже стара. І налаштована не агресивно. — Вона на мить замислилася. — Швидше… зацікавлено.

Вони швидко одяглися. Одяг з’явився на них магічно: на Ліані — срібно-біла туніка з тонкими рунами, що ледь мерехтіли, на Таліреї — золота сукня, яка переливалася, ніби була живою.

Тримаючись за руки, вони вийшли з альтанки.

На краю галявини стояла постать.

Це був чоловік, на вигляд середніх років, із довгим сивим волоссям, що спадало на плечі. Його очі постійно змінювали відтінок — від холодного сірого до глибокого зеленого. Одяг був простий: темний довгий плащ. Але аура навколо нього…

Потужна. Стримувана. Небезпечно зібрана.

Він дивився на них уважно, з виразом, у якому змішувалися цікавість і ледь прихована зневага.

Талірея напружилася. Її пальці інстинктивно стиснули руку Ліана.

— Моріал, — тихо промовила вона. У голосі з’явилася настороженість.

Чоловік усміхнувся — холодно, без найменшого тепла.

— Талірея, донько Сяйва. Давненько не бачились. — Його погляд повільно перемістився на Ліана. — А це, мабуть, той самий смертний, про якого тепер говорять усі.

Ліан випрямився, не відпускаючи руки Таліреї.

— Я Ліан. І я більше не смертний.

Моріал злегка підняв брову.

— Так, я бачу. Знаки. Аура. Перехід завершений. — Він повільно обійшов їх колом, уважно розглядаючи. — Цікаво. Надзвичайно цікаво.

Талірея ступила вперед, прикриваючи Ліана.

— Що ти тут робиш, Моріале? Ти рідко втручаєшся в чужі справи.

Він зупинився й подивився на неї прямо.

— Зазвичай — ні. Але коли смертний стає богом, коли богиня порушує давні закони заради кохання, коли Первісна прокидається і заспокоюється завдяки двом молодим богам… — кутик його губ смикнувся. — Це вже не дрібниці. Це зміна балансу.

Ліан став поруч із Таліреєю, пліч-о-пліч.

— І що ти збираєшся з цим робити?

Моріал підійшов ближче. Його погляд зосередився на Ліані.

— Я прийшов перевірити тебе, молодий боже. Подивитися, чи справді ти гідний стояти поруч із нею. Чи твоє перетворення — заслуга, а не випадковість.

Талірея різко зробила крок уперед, її очі спалахнули.

— Він уже довів своє право. Він пройшов випробування старших богів. Він заспокоїв Первісну. Він—

— Зробив це не сам, — спокійно перебив Моріал. — Я хочу побачити, на що він здатен без твоєї підтримки.

Ліан поклав руку Таліреї на плече, м’яко зупиняючи її.

— Все гаразд, — тихо сказав він. — Я можу.

Він подивився на Моріала прямо.

— Що саме ти хочеш перевірити?

Моріал усміхнувся — цього разу без зневаги.

— Твою силу. Твою волю. Твоє право називатися богом.

Він підняв руку, і в повітрі виникла складна магічна конструкція — багатошарова, пульсуюча, захищена численними замками.

— Розірви її. Сам. І я визнаю тебе.

Ліан уважно дивився на конструкцію. Вона була складнішою за все, з чим він мав справу раніше.

Талірея торкнулася його руки.

— Ти не зобов’язаний. Він не має права тебе судити.

Ліан усміхнувся їй.

— Але якщо я це зроблю — більше ніхто не поставить під сумнів моє місце поруч із тобою.

Він швидко поцілував її.

— Довірся мені.

Вона дивилася на нього довго, потім кивнула й відступила.

Ліан простягнув руки до конструкції.

— Добре. Почнімо.

Він заплющив очі.

Магія всередині нього відгукнулася миттєво — потужна, жива, слухняна.

І раптом він побачив.

Не фізичним зором, а внутрішнім. Шари розкрилися, показуючи структуру, вузли, точки напруги.

— Там, — тихо сказав він.

Магія вдарила точно. Перший шар розсипався.

Другий. Третій.

Моріал уважно спостерігав, мовчки.

Ліан не ламав — він розумів. Діяв точно, без зайвої сили.

І нарешті — останній шар.

Він зібрав магію, вдихнув — і випустив.

Конструкція спалахнула й розсипалася на тисячі іскор.

Тиша.

Ліан опустив руки, важко дихаючи. Він був виснажений — і задоволений.

Моріал підійшов ближче.

— Вражаюче, — сказав він нарешті. — Ти не просто сильний. Ти мислиш як бог.

Він простягнув руку.

— Я визнаю тебе, Ліане.

Ліан потиснув її.

Магія спалахнула між ними — знак визнання.

Талірея кинулася до Ліана, обіймаючи його.

— Ти був неймовірним, — прошепотіла вона.

— Ти вірила в мене, — відповів він. — Цього було досить.

Моріал озирнувся перед зникненням.

— Не всі будуть такими ж… прихильними. Будьте готові.

— Ми готові, — сказала Талірея.

І він зник.

Вони залишилися самі.

— Ти вразив його, — тихо сказала вона. — Це рідкість.

Ліан обійняв її.

— Я зробив це за нас.

Вона поцілувала його.

— Ти завжди був гідним.

І вони стояли так, знаючи: виклики лише починаються.

Але разом — вони витримають усе.