Розділ 67

Коли троє богів зникли, Ліан і Талірея залишилися самі на поляні. Тиша навколо була м’якою й заспокійливою, наповненою лише тихим шелестом магічного вітру та дзюрчанням озера.

Талірея відступила на крок, дивлячись на Ліана з усмішкою, що ніби освітлювала її обличчя зсередини.

— Ти знаєш, що це означає? — тихо запитала вона, і в її голосі прозвучала легка грайливість.

Ліан усміхнувся, підійшовши ближче.

— Що саме?

Вона обвила руками його шию, притягаючи до себе.

— Що сьогодні ти народився знову. Не як смертний. Не як напівбог. А як справжній бог, — її пальці ніжно ковзнули по його щоці. — А такі моменти варто святкувати.

Ліан обійняв її за талію, притискаючи ближче, так що їхні тіла відчули тепло одне одного.

— І як ти пропонуєш святкувати? — тихо запитав він, дивлячись їй просто в очі.

Талірея усміхнулася. Її погляд світився не лише божественним сяйвом, а й чимось значно інтимнішим.

— Я знаю кілька способів, — прошепотіла вона і торкнулася його губ легким, дражливим поцілунком.

Ліан відповів одразу, поглиблюючи його. Його руки ковзнули по її спині, притискаючи ще ближче. Магія між ними почала пульсувати — тепла, жива, наповнена тяжінням і близькістю.

Коли вони відірвалися одне від одного, Талірея відступила, простягаючи йому руку.

— Ходімо. Я хочу показати тобі щось особливе.

Вона повела його до іншої частини поляни, де дерева стояли густіше, а між стовбурами мерехтіло м’яке золотаве світло.

Коли вони пройшли крізь зелену завісу, Ліан завмер.

Перед ними відкрилася невелика галявина, якої він раніше не бачив. Землю вкривав м’який мох, що світився ледь помітним зеленкуватим сяйвом. Навколо росли величезні квіти — прекрасні, живі, кожна пелюстка переливалася всіма кольорами веселки.

А в центрі галявини стояла невелика альтанка, створена з переплетених гілок, які світилися зсередини. Усередині — м’яке ложе з чогось схожого на шовк, але живого, теплого, такого, що ніби дихало.

— Це… прекрасно, — тихо сказав Ліан, повільно озираючись.

Талірея усміхнулася, притискаючись до нього.

— Я створила це місце давно. Для себе. Для моментів, коли мені був потрібен спокій, — вона подивилася на нього уважно. — Але тепер я хочу ділити його з тобою.

Ліан обернувся до неї, обхопивши її обличчя долонями.

— Дякую, — прошепотів він. — За те, що ти ділишся зі мною всім. Своїм світом. Своїм серцем.

Талірея притулилася до його долонь, заплющуючи очі.

— Ти і є моє серце, Ліане. Все інше — просто місця. А ти… ти мій дім.

Він поцілував її — ніжно, повільно, вкладаючи в поцілунок усю любов і вдячність, які не потребували слів.

Вони рушили до альтанки, не розриваючи поцілунку. Руки обіймали, пальці губилися у волоссі, кожен крок був спільним.

Коли вони дісталися ложа, Талірея обережно опустилася на нього, притягаючи Ліана за собою. Він навис над нею, спираючись руками з обох боків.

— Ти прекрасна, — прошепотів він, дивлячись на неї: розпущене волосся на шовковому ложі, сяйливі очі, губи, трохи роздуті від поцілунків.

Талірея усміхнулася. Її руки ковзнули по його грудях, плечах, шиї.

— А ти — мій бог, — тихо відповіла вона. — Мій воїн. Мій захисник. Моя любов.

Ліан знову поцілував її — довго, глибоко. Магія навколо них почала танцювати, огортаючи їх коконом тепла й світла.

Його дотики були обережними, наповненими ніжністю й повагою. Талірея вигнулася під ним, притягуючи ближче, її губи ковзали по його щоці, шиї, плечах.

— Я хочу відчувати тебе, — прошепотіла вона. — Всього. Кожну частинку.

Ліан підняв голову, вдивляючись у її очі.

— Магічне злиття? — тихо запитав він.

Вона кивнула.

— Так. Але цього разу — глибше. Сильніше. Як святкування нашої єдності.

Ліан торкнувся її чола своїм і дозволив магії вільно текти.

І вони злилися.

Не лише магією — повністю.

Він відчував усе, що відчувала вона: кожен подих, кожен імпульс, кожну хвилю тепла. Вона бачила його своїми очима — сильного, коханого, рідного.

Їхні рухи стали єдиним ритмом, повільним і плавним, наче танець під невидиму музику. Магія пульсувала навколо, розходячись хвилями золотого й срібного світла.

Коли кульмінація накрила їх одночасно, світ навколо спалахнув, а галявина наповнилася живою енергією — кожне дерево, кожна квітка ніби відгукнулися.

А потім настав спокій.

Вони лежали, переплетені, важко дихаючи. Талірея притулилася до його грудей, її рука спочивала на його серці, пальці повільно ковзали по сяйливих знаках.

— Це було… — почала вона і зупинилася.

— Неймовірно, — м’яко сказав Ліан, цілуючи її чоло.

Вона підняла голову, усміхаючись.

— Тому що ми ростемо разом. Наш зв’язок стає сильнішим. І тепер ми справді рівні.

Ліан ніжно погладив її волосся.

— Я ніколи не уявляв такого життя.

— А я ніколи не думала, що кохатиму так, — відповіла вона.

Вони поцілувалися знову — повільно, глибоко.

Навколо квіти розквітали яскравіше, повітря ніби співало.

Їхнє святкування тривало до ранку — між близькістю і спокоєм, сміхом і шепотом. А коли вони заснули в обіймах одне одного, магія все ще пульсувала навколо, оберігаючи їхню любов.