Розділ 65

Розділ 65: Тінь зі старовини

Спокій не тривав довго.

Ліан прокинувся посеред ночі від відчуття, що щось не так. Не біль, не страх — просто холодна певність, що щось змінилося.

Він повернувся, шукаючи Талірею, але її не було поруч.

Серце стиснулося. Він різко підвівся, озираючись.

І побачив її.

Вона стояла на краю поляни, дивлячись кудись у темряву. Її постава була напружена, плечі піднялися, руки стиснуті в кулаки. Навіть здалеку Ліан відчував через їхній зв'язок, що вона схвильована.

Він швидко підійшов до неї, торкаючись її плеча.

— Талірео? Що сталося?

Вона не обернулася одразу, продовжуючи дивитися вперед. Коли нарешті заговорила, голос її був тихим, але сповненим тривоги:

— Я відчуваю щось. Щось старе. Дуже старе. — Вона повільно повернулася до нього, і в її очах він побачив щось, чого не бачив раніше — справжній страх. — І воно прокидається.

Ліан обережно взяв її за руки.

— Що саме?

Талірея зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися.

— Коли світи тільки народжувалися… були істоти, старші за самих старших богів. Їх називали Первісними. Вони створили основу реальності, а потім… заснули. Назавжди, як ми думали.

Вона стиснула його руки.

— Але одна з них прокидається. Я відчуваю її присутність. Вона рухається між світами, порушуючи баланс. І якщо вона повністю прокинеться…

— Що станеться? — тихо запитав Ліан.

— Хаос, — просто відповіла Талірея. — Світи почнуть руйнуватися. Не через злу волю, а просто тому, що Первісні занадто потужні. Їхня сама присутність розриває тканину реальності.

Ліан відчув, як холод пробіг по хребту.

— Ми можемо зупинити це?

Талірея дивилася на нього довго, і в її погляді була сумна впевненість.

— Ми маємо спробувати. Інакше… все, що ми захищаємо, все, що любимо… зникне.

---

Вони не гаяли часу.

Талірея відкрила портал, і вони разом ступили крізь нього, тримаючись за руки. Цього разу перехід був довшим, важчим — вони йшли не просто в інший світ, а до самого краю реальності, туди, де кордони між світами ставали тонкими і крихкими.

Коли вони вийшли з порталу, Ліан завмер.

Вони стояли на величезній пустельній рівнині. Земля під ногами була тріснутою, сірою, позбавленою життя. Небо над ними було дивним — не денним, не нічним, а чимось посередині, мерехтливим і нестабільним.

А вдалині, на горизонті, щось рухалося.

Щось величезне.

Ліан примружився, намагаючись розгледіти, але постать була занадто далеко і постійно змінювалася, наче його очі не могли сфокусуватися на ній.

— Це… вона? — тихо запитав він.

Талірея кивнула, її обличчя було зосередженим.

— Так. Первісна. Вона ще не повністю прокинулася, але вже досить свідома, щоб рухатися.

Вона повернулася до Ліана, тримаючи його обличчя обома руками.

— Слухай уважно. Ми не можемо її знищити. Первісних не можна знищити — вони частина самого буття. Але ми можемо заспокоїти її. Повернути до сну.

Ліан кивнув.

— Як?

— Магією гармонії, — пояснила Талірея. — Ми маємо створити хвилю енергії, яка заспокоїть її, нагадає про спокій, про сон. Але це вимагає величезної сили. І синхронізації. — Вона дивилася йому прямо в очі. — Ми маємо діяти як одне ціле. Не два окремих джерела магії, а одне.

Ліан стиснув її руки.

— Як після нашого злиття?

Вона кивнула.

— Саме так. Але цього разу — під час активної магії. Це буде складніше. Болючіше. І якщо ми помилимося… Первісна може знищити нас одним рухом.

Ліан не вагався.

— Я довіряю тобі. Ми зробимо це.

Талірея усміхнулася крізь тривогу, швидко поцілувала його.

— Тоді йдемо.

---

Вони йшли до Первісної повільно, обережно. З кожним кроком Ліан відчував, як тиск на магію зростає. Повітря ставало густішим, важчим. Сама реальність навколо них тремтіла.

І раптом — Первісна помітила їх.

Величезна постать зупинилася, повільно повернулася в їхній бік.

Тепер Ліан міг розгледіти її краще — і побажав, щоб не міг.

Вона була… неможлива. Її тіло складалося з сотень різних форм, що змінювалися щосекунди. То вона виглядала як величезна людиноподібна фігура, то як хмара темряви, то як вихор світла. Очі — якщо це можна було назвати очима — були скрізь і ніде, дивлячись на них з тисячі кутів одночасно.

І коли вона заговорила, голос її відлунював не в повітрі, а безпосередньо в їхніх умах:

**"Хто насмілюється потривожити мій спокій?"**

Талірея ступила вперед, підіймаючи руки в жесті миру.

— Ми не хочемо потривожити тебе, Древня. Ми прийшли, щоб допомогти тобі повернутися до спокою.

Первісна нахилилася ближче, і Ліан відчув, як його магія тремтить під тиском її присутності.

**"Спокій? Я спала вічність. Тепер я прокинулася. І світи мають згадати, хто їх створив."**

Земля під ними затремтіла. Тріщини почали розбігатися в усі боки. Ліан ледь встояв на ногах.

Талірея не здавалася.

— Ти створила світи, щоб вони жили. Але твоє пробудження знищує їх. Ти не хочеш цього. Ти хочеш бачити, як вони процвітають.

Первісна завмерла, її форма перестала змінюватися на мить.

**"Процвітають?"**

— Так, — твердо сказала Талірея. — Дивись.

Вона простягла руку, і в повітрі з'явилися образи — світи, що жили, дихали, були наповнені життям. Люди, істоти, рослини, магія — все переплеталося в гармонійному танці.

**"Це… красиво,"** — прошепотіла Первісна, і в її голосі вперше з'явилося щось схоже на емоцію.

Талірея обернулася до Ліана, простягаючи руку.

— Зараз, — тихо сказала вона. — Створюй гармонію зі мною.

Ліан узяв її руку, і їхня магія з'єдналася.

Вони обидва закрили очі, концентруючись. Магія почала текти з них — золота від Таліреї, срібна від Ліана — зливаючись у єдиний потік.

І вони почали співати.

Не голосом, а магією. Мелодія без слів, створена з чистої енергії, що розливалася навколо, заповнюючи простір.