Розділ 64

Наступні дні — якщо їх можна було так назвати у просторі між світами — Ліан відчував зміни в собі.

Після битви з елементалем щось усередині нього пробудилося. Магія текла легше, природніше. Він більше не мусив благати її відгукнутися — вона була завжди поруч, готова до використання.

Талірея помітила це відразу.

Вони стояли біля озера, і вона спостерігала, як Ліан створює складні магічні конструкції — плетіння зі світла, що оберталися в повітрі, змінюючи форму за його волею.

— Ти робиш це набагато легше, ніж кілька днів тому, — м’яко сказала вона, підійшовши ближче.

Ліан усміхнувся, не відриваючи погляду від своєї роботи.

— Після того, як я протистояв елементалю… щось змінилося. Наче якась перепона зникла.

Талірея обняла його ззаду, притискаючись до спини, губи торкнулися його плеча.

— Це називається пробудження, — тихо пояснила вона. — Коли новонароджений бог вперше використовує свою магію в реальній боротьбі за життя чи смерть… щось усередині активується. Ти перейшов на новий рівень.

Ліан опустив руки, і конструкція зникла. Він обернувся в її обіймах, дивлячись на неї.

— Це означає, що я можу робити більше?

Вона кивнула, усміхаючись.

— Набагато більше. Тепер ти готовий до складніших технік. До магії, яка може змінювати саму реальність.

Ліан відчув хвилювання, змішане з цікавістю.

— Покажи мені.

Талірея відвела його до іншої частини поляни, де земля переходила в кам’яну платформу. Вона стала в центрі, простягаючи руки.

— Спостерігай, — сказала вона.

Магія почала збиратися навколо неї — золота, яскрава, пульсуюча. І раптом простір навколо почав змінюватися.

Повітря згущувалося, формуючи фігури. Дерева з’являлися з нічого, квіти розквітали під її ногами, а маленький потік почав текти крізь камінь, наче він завжди там був.

Ліан дивився з подивом, як вона буквально створювала реальність навколо себе.

Коли Талірея опустила руки, навколо них був цілий маленький сад — живий, справжній, дихаючий.

— Це… — Ліан не знаходив слів. — Ти створила все це з нічого?

Талірея усміхнулася, підійшовши до нього.

— Не зовсім з нічого. Магія — це перетворення енергії. Я взяла її з простору і перетворила на фізичну форму. — Вона торкнулася його грудей. — І ти теж можеш це зробити.

Ліан нахмурився, дивлячись на руки.

— Я не впевнений…

— Спробуй, — м’яко перебила вона. — Подумай про щось просте. Щось, що любиш. І попроси магію створити це.

Він завагався, закрив очі, концентруючись.

Він думав про те, що завжди приносило спокій. Про зоряне небо у своєму світі.

Магія, створи зірки.

Він відчув, як енергія потекла з його рук, розсіюючись у повітрі.

І коли він відкрив очі — небо над поляною змінилося. Замість звичайного мерехтливого сяйва з’явилися сотні, тисячі маленьких світлячків, що пульсували м’яким світлом, створюючи справжнє нічне небо.

Талірея дивилася вгору, затамувавши подих.

— Ліане… — прошепотіла вона. — Це прекрасно.

Він теж дивився, не вірячи власним очам.

— Я зробив це, — тихо сказав він. — Я справді зробив це.

Талірея обійняла його, притиснувшись, дивлячись на зірки разом із ним.

— Ти не просто зробив це, — м’яко сказала вона. — Ти створив щось прекрасне. Щось, що йде від твого серця.

Ліан обійняв її, цілував у чоло.

— Це тому, що ти надихаєш мене.

Вони стояли так під штучним зоряним небом, створеним його руками.

Наступні уроки були ще складнішими.

Талірея навчала його телепортації на короткі відстані, відчуття магічних аур інших істот, розрізнення дружніх і ворожих енергій, блокування чужої магії та посилення власної.

Перші спроби телепортації були невдалими — Ліан з’являвся то занадто високо, то занадто низько, майже під землею. Але з кожною спробою він ставав кращим.

Вона завжди була поруч — підтримуючи, заохочуючи, вірячи в нього.

Одного разу після виснажливого тренування вони сиділи біля озера. Ліан лежав, поклавши голову на коліна Таліреї, а вона гладила його волосся.

— Ти втомився, — м’яко сказала вона.

— Трохи, — зізнався він, закриваючи очі. — Але це приємна втома. Наче я будую щось важливе.

Талірея усміхнулася, нахилилася, цілувала його чоло.

— Ти будуєш себе. Нову версію себе. І це найважливіша робота з усіх.

Ліан відкрив очі, дивлячись на неї.

— Іноді я все ще не можу повірити, що це реальність. Що я тут. З тобою. Що я бог.

Талірея торкнулася його щоки, погляд теплий і повний любові.

— Напівбог, — м’яко поправила вона. — Але для мене ти досконалий саме таким, яким є.

Ліан підвівся, сідаючи поруч, і обійняв її.

— Як довго мені вчитися, перш ніж стати повноцінним богом?

Талірея замислилася.

— Це залежить. Деякі напівбоги ніколи не переходять цю межу. Інші — за століття. — Вона подивилася на нього. — Але ти… ти навчаєшся швидше, ніж будь-хто, кого я бачила. Можливо, через наш зв’язок, який дає тобі доступ до моєї інтуїції. Або тому, що ти просто надзвичайний.

Ліан усміхнувся.

— Або тому, що в мене найкраща вчителька.

Талірея засміялася, притягнула його до поцілунку.

— Можливо, і це теж, — прошепотіла вона.

Вони поцілувалися довго, ніжно, магія пульсувала між ними — тепла і заспокійлива.

Того вечора, лежачи під зорями, створеними Ліаном, Талірея заговорила:

— Скоро ти будеш готовий до чогось більшого.

Ліан повернувся до неї.

— До чого саме?

Вона дивилася на зірки, обличчя серйозне.

— До зустрічі з іншими богами. Не старшими, а моїми рівними. Тими, хто також захищає світи. — Її погляд став твердим. — Вони знають про тебе. Про те, що смертний став напівбогом. Про наш союз. І… не всі задоволені цим.

Ліан напружився.

— Вони проти нас?

— Не всі, — швидко сказала Талірея. — Але деякі. Вони вважають, що наш зв’язок порушує древні традиції. Що смертний не має права бути серед богів.