Розділ 63

Вони ще сиділи біля озера, коли повітря раптом змінилося.

Талірея різко підвелася, її очі спалахнули яскравим божественним світлом. Ліан теж стрибнув на ноги, інстинктивно відчуваючи небезпеку через їхній зв’язок.

— Що сталося? — швидко запитав він.

Талірея дивилася вдалину, обличчя стало серйозним, напруженим.

— Щось порушило баланс, — тихо сказала вона. — Один із світів, які я охороняла… він під загрозою.

Ліан підійшов до неї, поклавши руку на плече.

— Ти маєш піти?

Вона повернулася до нього, і в її очах з’явилася важкість.

— Ми маємо піти, — твердо сказала вона. — Це твоє перше справжнє випробування, Ліане. Не тренування. Не урок. Реальна загроза. Реальна небезпека.

Адреналін закипів у його крові, але поряд з ним відчувався і страх. Він щойно почав навчатися керувати магією. Чи був він готовий?

Талірея торкнулася його щоки, дивлячись прямо в очі.

— Я знаю, що ти боїшся, — м’яко сказала вона. — Але я буду поруч. Ми разом. І разом ми впораємося.

Ліан глибоко вдихнув і кивнув.

— Добре. Я готовий.

Талірея усміхнулася, взяла його за руку.

— Тоді тримайся міцно. Перехід між світами… може бути неприємним для новачка.

Вона простягла вільну руку, і перед ними з’явився портал — мерехтливий, сповнений вихором кольорів і енергії.

— Довіряй мені, — прошепотіла вона.

— Завжди, — відповів Ліан.

І вони ступили в портал разом.

Відчуття було одночасно падінням і польотом. Ліан відчував, як його тягне крізь шари реальності, кольори і звуки зливалися у хаотичний вихор.

Але рука Таліреї міцно тримала його, і через їхній зв’язок він відчував її заспокійливу присутність.

Майже прибули, — подумав він, відчуваючи її думки без слів.

І раптом вони вийшли з порталу.

Ліан ледь втримався на ногах, хитнувшись. Талірея підтримала його, її рука обвила його талію.

— Все гаразд? — тихо запитала вона.

Він кивнув, випрямляючись, і озирнувся.

Вони стояли на краю величезного каньйону. Небо над ними було темно-червоним, густим від диму і попелу. Повітря важке, пахло сіркою і вогнем.

Попереду бушував справжній хаос.

Величезна істота — якщо її можна було так назвати — металася між скелями. Вона була створена з чистого вогню і темряви, форма постійно змінювалася, а розмір був жахливим — висотою з гору.

Навколо неї — руїни. Залишки міста. Люди або ті, хто нагадував людей, тікали в паніці.

— Що це? — тихо запитав Ліан.

Талірея стиснула його руку, обличчя сповнене тривоги.

— Хаосний елементаль, — сказала вона. — Один із найнебезпечніших магічних істот. Він народжується, коли баланс стихій порушується. І якщо його не зупинити… він знищить цей світ.

Ліан відчував, як страх стискає горло. Ця істота була величезною, могутньою. Як він, новачок у магії, міг щось проти неї зробити?

Талірея повернулася до нього, обійняла обличчя обома руками.

— Слухай мене уважно, — твердо сказала вона. — Я можу знищити його. Але це забере багато сили. Занадто багато. Після цього я буду виснажена, беззахисна.

Вона подивилася йому в очі.

— Мені потрібно, щоб ти захищав мене. Поки я атакую — ти маєш тримати щит. Я навчила тебе цього. Ти можеш.

Ліан відчув, як серце прискорюється. Захищати її від чогось такого величезного, такого потужного…

Але потім він згадав усі уроки, всі тренування. І що вона вірить у нього.

— Я зроблю це, — твердо сказав він. — Я захищу тебе.

Талірея усміхнулася, швидко поцілувала його.

— Тоді починаємо. Зараз.

Вона відступила на крок, і магія почала збиратися навколо неї — золота, палаюча, настільки потужна, що Ліан відчував її тиск на шкірі.

— Створи щит, — сказала вона, не відводячи погляду від елементаля. — Навколо нас обох. І тримай його, що б не сталося.

Ліан кивнув, простягнув руки, концентруючись.

Магія, будь ласка, відгукнись. Захисти нас.

Срібне світло почало виходити з його долонь, формуючись у напівпрозорий купол навколо них. Тремтливий, нестабільний, але він тримався.

— Добре, — тихо сказала Талірея. — Тримай.

І вона атакувала.

Золотий промінь світла вилетів із її рук, пронизуючи повітря з неймовірною швидкістю. Елементаль заревів, земля затремтіла від звуку.

Очі істоти зафіксувалися на Таліреї.

— Тримай щит! — крикнула вона, готуючи наступну атаку.

Велика хвиля вогню і темряви рухалася до них. Ліан відчув страх, але змусив себе залишитися, концентруючись на щиті.

Тримай. Захисти її.

Хвиля врізалася в щит, і Ліан закричав від болю. Магія пекла його зсередини, намагаючись прорвати захист.

Але він не відпустив.

Він думав про Талірею. Про її віру в нього. Про обіцянку, яку дав.

І щит витримав.

Хвиля відскочила, розсипавшись на осколки вогню.

— Так! — вигукнула Талірея. — Продовжуй!

Вона атакувала знову, сильніше. Золоте світло обвило елементаля, стискаючи його форму. Істота боролася, випускаючи хвилю за хвилею хаосу.

І кожного разу Ліан тримав щит.

Руки тремтіли, тіло боліло, магія виснажувалася швидше, ніж він думав.

Але він не здавався. Через їхній зв’язок він відчував Талірею — її напруження, зусилля, віру в нього. І це давало йому сили.

— Ще трохи! — крикнула вона. — Я майже закінчила!

Золоте світло спалахнуло так яскраво, що Ліан змушений був заплющити очі.

І елементаль закричав — останній, протяжний крик, перед тим як його форма розсипалася на тисячі іскор, що зникли в повітрі.

Тиша.

Ліан важко дихав, щит ще тримався, хоча тремтів сильно.

— Ліане, — почув він слабкий голос Таліреї. — Можеш опустити щит. Все скінчилося.

Він розтиснув руки, і щит зник. Ноги підкошувалися, і він почав падати.

Але Талірея підхопила його, притиснула до себе.

— Ти зробив це, — шепотіла вона, цілувала його чоло, щоки, губи. — Ти захистив мене. Ти був неймовірним.