Розділ 62

Ліан прокинувся від відчуття тепла.

Не звичайного фізичного тепла, а чогось глибшого — магічного, що пульсувало всередині нього, наповнюючи кожну клітину енергією. Він відкрив очі і побачив Талірею, що лежала поруч, дивлячись на нього з усмішкою.

— Доброго ранку, — тихо сказала вона, торкаючись його щоки.

Ліан усміхнувся, притягнув її до себе, цілуючи губи.

— Доброго ранку, моя богине.

Вона засміялася м’яко, притискаючись до нього.

— Тепер ти теж бог. Напівбог, принаймні. Ти маєш звикати до цього.

Ліан обійняв її, відчуваючи, як їхня магія знову з’єднується — легко, природно, наче вони дихають разом.

— Я все ще звикаю до того, що я взагалі вижив, — тихо сказав він, цілуючи її чоло. — До того, що ми тут. Разом.

Талірея підняла голову, дивлячись на нього серйозно.

— Але тепер починається наступний етап, — м’яко сказала вона. — Ти маєш навчитися керувати своєю новою силою. Інакше вона може стати небезпечною — для тебе і для всього навколо.

Ліан кивнув, відчуваючи, як магія всередині нього пульсує, наче жива істота, що чекає на вивільнення.

— Я готовий, — твердо сказав він. — Навчи мене.

Талірея усміхнулася, підвелася, простягаючи йому руку.

— Тоді ходімо. Перший урок починається зараз.

Вони стояли на березі озера, обличчям до води. Ранкове світло — якщо це можна було назвати ранком у цьому позачасовому просторі — осявало поляну м’яким золотавим сяйвом.

Талірея стояла позаду Ліана, її руки обережно лежали на його плечах.

— Перше, що ти маєш зрозуміти, — тихо сказала вона, — магія не є чимось зовнішнім. Вона не інструмент, який ти використовуєш. Вона — частина тебе. Як дихання. Як серцебиття.

Ліан кивнув, закриваючи очі, намагаючись відчути те, про що вона говорить.

— Коли ти був смертним, — продовжила Талірея, її голос був м’яким, заспокійливим, — ти відчував магію лише через наш зв’язок. Через мене. Але тепер… вона в тобі. І ти маєш навчитися слухати її.

Її руки ковзнули по його плечах вниз, до грудей, де серце билося сильно і ритмічно.

— Дихай, — прошепотіла вона. — Глибоко. І слухай. Не вухами. Душею.

Ліан зробив глибокий вдих, відчуваючи, як повітря наповнює легені. І раптом — він відчув це.

Пульсацію. Ритм. Енергію, що течла всередині нього, наче невидима річка.

— Я… відчуваю, — тихо сказав він, дивуючись.

Талірея усміхнулася, притискаючись до його спини, її губи торкнулися його плеча.

— Добре, — прошепотіла вона. — Тепер спробуй направити її. Не силою. Не наказом. А проханням. Попроси магію текти до твоїх рук.

Ліан простягнув руки вперед, долонями вгору, концентруючись на відчутті магії всередині.

Будь ласка, — подумав він. Течи до моїх рук.

І магія відгукнулася.

Тепло почало збиратися в його грудях, потім потекло по руках, до долонь. Він відчув, як пальці починають покривати мурашки, а потім — світло.

М’яке, срібне світло з’явилося над його долонями, пульсуючи в такт серцебиттю.

— Я зробив це! — вигукнув Ліан, дивлячись на світло з подивом і радістю.

Талірея засміялася, обіймаючи його ззаду.

— Так, ти зробив, — м’яко сказала вона, цілуючи його плече. — Але це лише початок.

Вона відступила, обійшовши його, щоб стати перед ним.

— Тепер спробуй щось важче, — сказала вона, простягаючи руку. — Спробуй торкнутися моєї магії своєю. Не фізично. Енергетично.

Ліан подивився на неї, потім на своє світло, що все ще пульсувало над долонями.

— Як?

— Просто відчуй мене, — тихо сказала Талірея, її очі світилися м’яким божественним сяйвом. — Ти вже знаєш, як я відчуваюся. Після нашого злиття… ти знаєш мою енергію краще, ніж будь-хто.

Ліан закрив очі, концентруючись на відчутті Таліреї. І він справді відчув її — її тепло, її світло, її присутність, що пульсувала поруч.

Він направив свою магію до неї, обережно, ніжно, наче простягаючи руку в темряві.

І коли їхні магії торкнулися — він відчув спалах.

Не больовий. Навпаки — це було наче повернення додому. Тепло, знайоме, абсолютно правильне.

Талірея усміхнулася, і її магія обвила його, відповідаючи на дотик.

— Так, — прошепотіла вона. — Саме так. Наша магія говорить одна з одною.

Ліан відкрив очі, дивлячись на неї з подивом. Між ними утворилася тонка нитка світла — срібна з його боку, золота з її.

— Це… прекрасно, — тихо сказав він.

Талірея підійшла ближче, їхні руки переплелися, і магія між ними спалахнула яскравіше.

— Це наш зв’язок, — м’яко сказала вона. — Він не лише емоційний. Він магічний. І чим більше ти навчишся керувати своєю силою… тим сильнішими станемо ми обидва.

Ліан притягнув її до себе, губи торкнулися її лоба.

— Я хочу стати сильнішим. Не для себе. Для нас. Щоб захищати тебе. Щоб підтримувати тебе.

Талірея обняла його, притискаючись.

— Ти вже робиш це, — тихо сказала вона. — Просто тим, що ти тут.

Вони стояли так, обіймаючи одне одного, магія танцювала навколо них, створюючи м’яке сяйво.

Наступні години — або дні, час тут був відносним — вони провели, навчаючись разом.

Талірея показувала Ліану, як формувати магічні щити, як відчувати загрозу на відстані, як лікувати рани енергією.

Кожен урок був складним, але Ліан вчився швидко. Частково тому, що його зв’язок із Таліреєю давав йому інтуїтивне розуміння магії. Частково тому, що він був надзвичайно зосередженим.

Але найбільше — тому, що Талірея була терплячою, ніжною вчителькою.

Коли Ліан помилявся, і магія вибухала неконтрольовано, вона просто обіймала його, заспокоювала, допомагала зібратися.

Коли йому вдавалося щось нове, вона цілувала його, радіючи разом із ним.

І з кожним уроком їхній зв’язок ставав сильнішим.

Одного разу, коли Ліан намагався створити складну магічну конструкцію — плетіння з чистої енергії — його концентрація зламалася, і магія розсипалася.