Розділ 61

Коли вони нарешті відійшли від поцілунку, Талірея не відпустила Ліана. Вона стояла в його обіймах, притиснувшись до нього, відчуваючи, як їхня магія пульсує разом — синхронно, гармонійно, наче одне серце.

— Ти інший, — тихо прошепотіла вона, торкаючись його обличчя, ковзаючи пальцями по щоці, губах, скронях. — Я відчуваю тебе… по-іншому.

Ліан обережно взяв її руку, притиснув до своїх губ, цілуючи кожен палець.

— Я теж відчуваю, — тихо відповів він. — Наче частина тебе тепер у мені. Я відчуваю твої емоції так само чітко, як свої власні.

Талірея закрила очі, дихаючи глибоко, намагаючись звикнути до цього нового відчуття.

— Твоє серцебиття, — прошепотіла вона. — Я чую його. Не вухами, а… всередині себе. Наче ми ділимо одне серце на двох.

Ліан обійняв її міцніше, притягаючи ближче, і вона відчула, як їхні тіла зливаються — тепло, близько, інтимно.

— Це… дивно, — тихо сказав він, губи торкнулися її чола. — Але прекрасно. Я ніколи не почувався таким близьким до когось.

Талірея підняла голову, дивлячись на нього. Її очі світилися м’яким божественним сяйвом, але в них з’явилася щось нове — вразливість, яку вона раніше приховувала.

— Я боюся, — тихо зізналася вона.

Ліан нахмурився, торкаючись її щоки.

— Чого?

Вона завагалася, відводячи погляд.

— Тепер ти відчуваєш усе, що я відчуваю. Всі мої емоції, всі мої думки… навіть ті, які я хотіла б приховати. Я не можу більше притворятися сильною, коли насправді боюся. Не можу приховати біль, коли він є.

Ліан обережно повернув її обличчя до себе, дивлячись прямо в очі.

— Я не хочу, щоб ти приховувала, — тихо сказав він. — Я хочу знати все. Твій страх, твій біль, твою радість. Все. Тому що це робить тебе справжньою. Не богинею на п’єдесталі, а живою, відчуваючою істотою, яку я люблю.

Сльози з’явилися в її очах, і вона притиснулася до нього, ховаючи обличчя в його плечі.

— Я так довго була сама, — прошепотіла вона крізь сльози. — Так довго намагалася бути тією, ким від мене очікували. Богинею без слабкостей. Без сумнівів. Але з тобою… я можу бути просто собою.

Ліан обійняв її ще міцніше, губи ковзнули по її волоссю, шиї, плечу.

— І я люблю тебе саме такою, — прошепотів він. — Не за те, що ти богиня. А за те, що ти Талірея. Моя Талірея.

Вона підняла голову, і їхні очі зустрілися. У її погляді було щось глибоке, що забирало подих.

— Я хочу бути ближче до тебе, — тихо сказала вона. — Не просто фізично. Я хочу… злитися з тобою повністю. Магією, душею, всім.

Ліан відчув, як щось усередині нього спалахнуло — не лише бажання, а щось глибше, сильніше.

— Ти хочеш… — почав він, але вона торкнулася його губ пальцями, зупиняючи.

— Магічне злиття, — тихо пояснила вона. — Це коли два боги з’єднуються не лише тілами, а магією, енергією, самою сутністю. Це… інтимніше, ніж будь-що фізичне. Це коли ти відчуваєш іншу людину так, наче стаєш нею.

Ліан дивився на неї, серце прискорювалося.

— Це… небезпечно?

Талірея похитала головою.

— Не для нас. Не після того, як наш зв’язок пройшов випробування. Але це… відкриє тебе переді мною повністю. І мене перед тобою. Без жодних секретів, без жодного приховування.

Ліан не вагався.

— Я хочу цього, — тихо сказав він. — Я хочу знати тебе повністю. І хочу, щоб ти знала мене.

Талірея усміхнулася крізь сльози, притягнула його до себе, і їхні губи зустрілися в повільному, глибокому поцілунку — сповненому тяжіння.

І магія почала пробуджуватися.

Вони повільно опустилися на м’яку траву біля озера, не розриваючи поцілунку. Тіла притискалися одне до одного, руки переплелися, пальці вплелися у волосся.

Талірея відсахнулася на мить, дивлячись на Ліана, її дихання було важким, очі світилися яскравіше.

— Довіряй мені, — прошепотіла вона, торкаючись його грудей долонею. — Довіряй нашому зв’язку.

Ліан кивнув, його рука ковзнула по її спині, притискаючи ближче.

— Я завжди довіряю тобі.

Талірея закрила очі, і магія почала виходити з її долоні — тепла, м’яка, світла. Вона проникла в груди Ліана, і він відчув, як щось усередині нього відкривається.

Не боляче. Навпаки — наче теплий вітер пройшов крізь душу, розганяючи всі бар’єри, всі стіни.

І раптом — він відчув її.

Не просто емоції. Не просто думки.

Він відчув усе.

Її страх, її біль, її любов — таку глибоку, безмежну, що захоплювало подих. Її надію, коли він вижив після перетворення. Її світ — яскравий, повний життя.

Сльози потекли по його щоках від інтенсивності відчуттів.

— Талірео… — прошепотів він, обіймаючи її.

І вона теж відчула його.

Його самотність, його страх втратити її, його рішучість піти за нею, навіть якщо це коштуватиме життя. Його любов — чисту, беззастережну.

Вона заплакала, притискаючись до нього.

— Ліане… я бачу тебе… всього тебе…

Їхня магія злилася повністю, обвиваючи їх обох у кокон світла і тепла. Вони лежали в обіймах, тіла притиснуті одне до одного, губи зустрічалися в поцілунках — ніжних, повільних, сповнених близькості.

Ліан обережно перевернувся, накриваючи її своїм тілом, руки ковзнули по її боках, талії, стегнах. Кожен дотик був наповнений магією, кожен поцілунок залишав слід тепла на шкірі.

Талірея обвила його шию, притягаючи ближче, губи ковзали по його щоці, шиї, плечу. Її пальці вплелися в його волосся, руки обіймали його спину.

— Я відчуваю тебе скрізь, — шепотіла вона, дихаючи важко. — У кожній частинці себе.

— Я теж, — відповів Ліан, цілуючи її губи, шию, ключиці. — Наче ми один організм.

Їхні тіла рухалися в унісон, повільно, ніжно, без поспіху. Кожен рух був танцем, кожен подих — піснею. Магія пульсувала між ними, підсилюючи кожне відчуття, кожен дотик.

Талірея вигнулася під ним, відчуваючи, як хвилі тепла й енергії проходять крізь її тіло. Ліан притиснувся чолом до її чола, дивлячись у її очі, бачачи себе в них — і відчуваючи, як вона бачить його.