Розділ 55

Ліан прокинувся від відчуття, що щось змінилося.
Повітря стало густішим, важчим. М’яке сяйво, що освітлювало поляну, раптом згасло, залишивши лише тьмяне, холодне світло, що пробивалося крізь дерева.

Він інстинктивно міцніше притиснув до себе Талірею, яка все ще спала на його грудях. Її дихання було спокійним, обличчя розслабленим — вперше за весь час він бачив її такою умиротвореною.

Але спокій тривав недовго.

Раптом земля під ними затремтіла.
Талірея різко прокинулася, очі широко розкриті, і в них спалахнуло тривожне світло.

— Ліане… — прошепотіла вона, підводячись. — Щось не так.

Він теж підвівся, озираючись. Дерева навколо почали змінюватися — їхнє світне листя темніло, стовбури викривлялися, немов хтось невидимий скручував їх. Озеро, яке ще хвилину тому було прозорим і спокійним, тепер бурхливо закипало, вода темніла, перетворюючись на густу, маслянисту субстанцію.

— Що відбувається? — різко запитав Ліан, підводячись на ноги й допомагаючи Таліреї встати.

Вона стиснула його руку, дивлячись навколо з тривогою.

— Це… випробування, — тихо сказала вона. — Воно почалося.

— Зараз? Без попередження?

Талірея кивнула, погляд серйозний:

— Старші боги ніколи не грають чесно. Вони перевіряють нас на готовність, на інстинкти… і на те, наскільки ми довіряємо одне одному.

Земля знову затремтіла, і з темряви між дерев почали з’являтися постаті. Ліан напружився, інстинктивно заступаючи Талірею.

Перед ними стояли… вони самі.

Точні копії. Ліан — до найменших деталей. Та сама постава, той самий погляд, але очі були холодними, порожніми, позбавленими життя. Поруч стояла Талірея — така ж ідеальна, але її очі не світилися теплом, а були холодними, як лід.

— Що за… — почав Ліан, але Талірея стиснула його руку, зупиняючи.

— Це Тіні Сумніву, — тихо сказала вона. — Вони приймають нашу подобу, щоб перевірити, наскільки ми знаємо одне одного. Наскільки довіряємо.

Тінь Ліана ступила вперед, і його голос — знайомий, але неправильний — пролунав:

— Талірео. Навіщо ти втягнула мене в це? Я був простим смертним. Мав своє життя. А тепер… тепер я застряг між світами, переслідуваний богами, приречений на смерть.

Справжня Талірея завмерла, дивлячись на Тінь. Її обличчя зблідло.

— Це… не правда, — прошепотіла вона, голос тремтів.

Тінь Таліреї повернулася до Ліана, і її голос був холодним, різким:

— Ліане. Ти дурень, що прийшов сюди. Я богиня. Я безсмертна. А ти — лише смертний. Ти не можеш бути зі мною. Ти лише тягар, який тримає мене на землі.

Ліан стиснув кулаки, гнів закипав у ньому.

— Замовкни, — різко сказав він. — Ти не вона.

Тінь усміхнулася холодною, неприємною посмішкою:

— А звідки ти знаєш? Можливо, вона приховувала це все цей час. Можливо, вона насправді вважає тебе слабким, недостойним.

Талірея різко обернулася до Ліана, хапаючи його за руки:

— Не слухай їх! — сказала вона, дивлячись йому в очі. — Це не я. Я ніколи так не думала!

Ліан подивився на неї й побачив справжність, тепло, любов, яку не можна підробити.

— Я знаю, — тихо сказав він, стискаючи її руки. — Я тебе знаю. І ці Тіні — просто брехня.

Але Тіні не відступали.

Тінь Ліана звернулася до Таліреї:

— Ти знаєш, що він помре. Рано чи пізно. А ти житимеш вічно. І коли він піде… залишишся сама. Навіки.

Талірея завмерла, її дихання прискорилося, сльози з’явилися в очах.

— Я… я знаю, — прошепотіла вона, голос зламався. — Я знаю, що він… що одного дня…

— Талірео, — тихо сказав Ліан, повертаючи її обличчя до себе. — Подивися на мене.

Вона підняла очі, і він побачив біль, страх, сумнів.

— Так, я смертний, — сказав він прямо. — Так, одного дня моє життя закінчиться. Але це не робить наше кохання менш реальним. Навпаки — кожна мить разом дорожча.

Талірея заплакала, притискаючись до нього.

— Я не хочу тебе втрачати, — прошепотіла вона.

— І ти не залишишся, — твердо сказав він, обіймаючи її. — Навіть коли моє тіло помре… частинка мене завжди буде з тобою. У твоєму серці. У наших спогадах. У нашій любові. Вона не зникне.

Він поцілував її довго, ніжно, відчайдушно. Їхня магія спалахнула, розганяючи холод Тіней.

Коли поцілунок закінчився, Тіні почали блідішати, але ще не відступили.

— А як щодо того, що вона богиня? — заговорила тінь Таліреї. — Вона може знищити тебе одним подихом. Контролювати твої думки, емоції, душу. Як ти можеш довіряти їй?

Ліан не відводив погляду від справжньої Таліреї, торкався її щоки, витираючи сльози.

— Тому що вона не використовувала цю силу, — сказав він. — Вона могла змусити мене закохатися магією. Могла маніпулювати. Але вона цього не зробила. Я вибрав її. Через те, ким вона є.

Талірея дивилася на нього крізь сльози, і в її очах з’явилося полегшення, подяка, безмежна любов.

— Ліане… — прошепотіла вона.

Він притягнув її до себе, і вони обнялися — міцно, відчайдушно, наче намагаючись стати одним цілим.

Магія їхнього зв’язку спалахнула так яскраво, що Тіні завмерли.

— Ми довіряємо одне одному, — голосно сказав Ліан. — Повністю. Беззастережно. І жодні ваші маніпуляції цього не змінять.

Талірея кивнула, обіймаючи його.

— Ми разом, — тихо сказала вона. — І це все, що має значення.

Тіні завмерли, їхні обриси почали розмиватися, і згодом вони розсипалися на чорний пил, що розвіявся вітром.

Темрява відступила. Дерева повернули своє світне листя, озеро стало прозорим, повітря — теплим і спокійним.

Ліан і Талірея все ще стояли в обіймах, важко дихаючи, відчуваючи, як адреналін відступає.

— Ми… пройшли? — тихо запитав Ліан.

— Перше випробування. Випробування Сумнівом. Ми пройшли, — сказала вона, притискаючись до нього.

Вона підняла голову, погляд серйозний:

— Але це лише перше. Їх буде більше.

Ліан усміхнувся, торкаючись її губ.