Розділ 54

Зала богів почала розсіюватися навколо них. Мармурові стіни блідли, перетворюючись на мерехтливу димку, а світло ставало м’яким, немов подих вітру. Ліан відчував, як простір зсувається, несучи їх кудись інакше — не в його світ, не в світ богів, а у щось посередині, на межі всього відомого й невідомого.

Коли світло нарешті згасло, вони опинилися в місці, що здавалося створеним саме для них. Невелика поляна простягалася серед дерев із світним листям. Небо над ними переливалося м’якими відтінками фіолетового й золотого, неначе вічний сутінок, а у центрі полонини блищало озеро з прозорою, як кришталь, водою, яка відображала зірки, яких не існувало на небі.

Повітря було теплим, спокійним, наповненим магією, але не тиснучою — скоріше заспокійливою, ніби саме дихання цього місця лікувало душу. Ліан усе ще тримав Талірею в обіймах, не відпускаючи, боячись, що вона знову зникне, якщо він послабить хватку.

— Де ми? — тихо запитав він, обертаючись навколо, оглядаючи казковий пейзаж.

Талірея повільно повернулася до нього, озираючись. Її обличчя все ще було зблідлим від пережитого, очі червоніли від сліз, але в них з’явилося полегшення.

— Це… притулок, — прошепотіла вона. — Місце між світами. Тут ми в безпеці. На час.

Вона відступила на крок, дивлячись на нього, і раптом її губи затремтіли. Сльози потекли по щоках, але цього разу вона не намагалася їх приховати.

— Ліане… — її голос зламався. — Вони стерли мене. Стирали все, що я відчувала до тебе. Кожен спогад, кожен дотик, кожен поцілунок… Вони забирали це по частинці, і я… я не могла опиратися…

Ліан обійняв її міцніше, притиснув до себе, руки охопили її талію, пальці впліталися у волосся, а губи ковзали по скронях і щоках, мов оберігаючи її від страху.

— Але ти пригадала, — тихо прошепотів він, губами торкаючись її чола. — Коли я торкнувся тебе… ти пригадала. Це все, що має значення.

Талірея обвила його шию, притиснулася до нього всім тілом, ховаючи обличчя в його плечі. Ліан відчував, як вона тремтить, як її дихання важке й переривчасте.

— Я боялася… — шепотіла вона крізь сльози. — Боялася, що назавжди втратила тебе. Що ніколи більше не відчую твого дотику, не почую твого голосу… Боялася, що стану тим, ким вони хотіли мене зробити — холодною, порожньою богинею без серця…

— Ти ніколи не будеш порожньою, — відповів Ліан, його голос був ніжним і водночас рішучим. — Навіть якби вони стерли всю твою пам’ять, ти залишалася б собою. Ти — це не лише спогади, Талірео. Ти — світло, любов, сила. І це ніхто не може забрати.

Вона підняла голову, її руки торкнулися його обличчя, пальці ніжно ковзнули по щоках і губах, перевіряючи, що він справжній.

— Як ти знайшов мене? — прошепотіла вона. — Як ти пройшов крізь бар’єри між світами?

— Через наш зв’язок, — відповів Ліан, піднімаючи руку, демонструючи срібні знаки, що світяться на його зап’ясті. — Ти залишила мені частинку себе. І я відчував тебе. Кожну мить, кожен удар серця. Навіть коли ти була далеко… я знав, що ти жива. І це тримало мене.

Талірея провела пальцями по срібних лініях на його руці. Магія їхнього зв’язку спалахнула, тепла і жива.

— Я теж відчувала тебе, — тихо сказала вона. — Навіть коли вони намагалися стерти спогади… я відчувала тепло всередині. Світло, яке не гасло. І я чіплялася за нього, навіть не розуміючи, що це ти.

Ліан притиснув її руку до своїх губ, поцілував пальці, долоню, зап’ястя.

— Ми більше не розлучимося, — прошепотів він. — Що б не сталося. Які б випробування нас не чекали. Ми разом.

Талірея кивнула. Сльози ще текли, але на губах з’явилася слабка усмішка.

— Разом, — повторила вона.

Вони стояли так, обіймаючи одне одного. Їхні серця билися в унісон, магія м’яко пульсувала навколо, огортаючи їх теплим сяйвом.

Потім Талірея відступила на крок, дивлячись на озеро.

— Ходімо, — тихо сказала вона, простягаючи руку. — Це місце має цілющу силу. Ми обидва потребуємо відновлення.

Ліан узяв її за руку, і вони разом підійшли до краю озера. Вода була прозорою, чистою, але від неї виходило м’яке, заспокійливе світло.

Талірея присіла біля води, опустивши долоню. Вода заіскрилася під її дотиком.

— Ця вода… вона з джерела Вічності, — тихо сказала вона. — Вона може зцілити рани, фізичні й душевні.

Ліан присів поруч, дивлячись на її відображення. Навіть після всього, навіть виснажена, вона була прекрасною. Її довге волосся відблискувало м’яким сяйвом, очі світилися божественним світлом.

— Ти виснажена, — прошепотів він, торкаючись щоки. — Дозволь мені подбати про тебе.

— Я… не звикла до цього, — тихо сказала вона. — Зазвичай я оберігаю, захищаю…

— Сьогодні — моя черга, — відповів Ліан, усміхаючись.

Він зачерпнув трохи води, м’яко змочив їй обличчя, шию, плечі. Вода світилася під його дотиком, магія проникала в шкіру, знімаючи втому і біль.

Талірея закрила очі, відчуваючи, як тепло розливається по тілу.

— Це… приємно, — прошепотіла вона.

Він продовжував повільно, ніжно, турботливо. Вона відкрила очі, і погляд її світився вдячністю та любов’ю.

— Ти… дивовижний, — сказала вона.

— Я просто люблю тебе, — відповів Ліан.

Їхні губи зустрілися в повільному, м’якому поцілунку. Не пристрасному, не відчайдушному — ніжному, сповненому тепла й спокою. Їхні руки переплелися, тіла притиснулися одне до одного.

Коли поцілунок закінчився, Талірея притулилася чолом до його чола, очі закриті, дихання спокійне.

— Я так довго боялася цього моменту, — прошепотіла вона. — Боялася, що ніколи більше не буду з тобою.

— Це не мрія, — відповів Ліан. — Це реальність. І ми боремося за неї.

Вона кивнула, повільно підвелася, простягаючи руку.

— Ходімо, — сказала вона. — Тут є місце, де ми можемо відпочити.

Вони пішли до альтанки серед дерев, вкритої мохом і квітами, що світилися ледь помітним сяйвом. Лягли поруч, Талірея притулилася до нього, голова на грудях, рука на серці. Ліан обійняв її, губи торкнулися чола.