Розділ 52

Розділ 52: Світ між світами

Коли Ліан прокинувся, першим, що він відчув, був біль.

Не фізичний — хоча тіло теж боліло, наче кожна клітина горіла зсередини, а м’язи і кістки відгукувалися тупим, ниючим відлунням ритуалу. Це був біль глибший — у душі, у серці, у тій частині його існування, яка завжди відчувала Талірею.

Зв’язок.

Він усе ще був там. Слабкий, майже тремтливий, але живий. Срібні знаки на його зап’ясті тепер світилися яскравіше, пульсуючи в такт серцебиттю, наче намагалися вказати йому шлях. Ліан повільно підвівся, кожен рух дався з труднощами — голова кружляла, перед очима все пливло. Він кілька разів кліпнув, намагаючись сфокусуватися на тому, що його оточувало.

І завмер.

Це був не його світ.

Небо над ним мерехтіло дивними кольорами — фіолетовими, золотими, срібними — немов хтось змішав світанок із заходом сонця і додав зоряного пилу. Повітря було густим, наповненим магією настільки відчутною, що кожен вдих здавався важким, насиченим енергією, що пульсувала навколо.

Навколо простягався пейзаж, який порушував усі закони фізики і логіки. Острови каміння зависали у повітрі, з’єднані тонкими мостами зі світла, що переливалися всіма кольорами спектру. Річки текли вгору, розсипаючись у крихітні краплі, що зникали в повітрі, немов потоки часу. Дерева — якщо це можна було назвати деревами — росли корінням угору, а їхнє листя світилося м’яким, заспокійливим сяйвом.

— Що за… — прошепотів Ліан, обертаючись навколо, намагаючись усвідомити масштаб того, що відбувалося.

Його ноги стояли на твердому, але напівпрозорому ґрунті — платформі з кришталю, що відображала небо, створюючи враження, ніби він стоїть на межі між реальністю і сном.

— Добре дійшов, смертний.

Голос пролунав позаду — м’який, але з легким відтінком іронії.

Ліан різко обернувся, інстинктивно сягаючи до місця, де зазвичай носив меч. Але меча не було. Ні зброї, ні броні — лише легкий одяг, що дивним чином замінив пошарпаний після ритуалу одяг.

Перед ним стояла жінка.

Висока, витончена, з довгим сріблястим волоссям, що ніби жило власним життям, повільно рухаючись у повітрі, хоча вітру не було. Її очі — два золотистих сяйва — дивилися на нього з цікавою, майже людською зацікавленістю, змішаною з тонким співчуттям.

Одяг її був неймовірний, складний, майже неможливий для опису — тканина переливалася, змінювала кольори й форми, наче виткана з самого світла.

— Хто ти? — різко запитав Ліан, намагаючись приховати тремтіння у голосі.

Жінка усміхнулася — не зловтішно, а з легкою здивованістю і ніжністю одночасно.

— Мене звуть Ерісса. Я — Хранителька Порогу. Саме я дозволяю смертним — у рідкісних випадках — переступати межу між світами. — Вона схилила голову, оглядаючи його. — Зазвичай ті, хто проходить ритуал, не виживають. Ти — виняток.

Ліан стиснув кулаки. Срібні знаки на його руці спалахнули яскравіше.

— Мені все одно на правила. Я шукаю Талірею. Богиню Сяйва.

Ерісса підвела брови, і щось у її погляді змінилося. Цікавість змінилася обережністю.

— Талірея… — повторила вона тихо, ніби ім’я було забороненим. — Ти той самий смертний, через якого вона зникла. Той, хто порушив закони.

— Не я порушив закони, — різко відповів Ліан. — Ми закохалися. Це не злочин.

Ерісса повільно обійшла його, розглядаючи з усіх боків, немов оцінюючи, чи варто навіть з ним розмовляти.

— Для богів це саме що злочин, — м’яко сказала вона. — Смертний і богиня… їхній союз порушує баланс. Їхня магія, з’єднана разом, здатна знищити або створити світи. Старші боги не можуть цього дозволити.

Ліан відчув, як гнів закипає в ньому, кожен м’яз напружується.

— Тоді вони помиляються.

Ерісса зупинилася перед ним, дивлячись прямо в очі. У її погляді було щось схоже на повагу.

— Можливо. А можливо — ні. — Вона зітхнула, відвернулася, дивлячись на мерехтливе небо. — Але це не моє рішення. Я лише спостерігаю. Дозволяю або забороняю прохід.

— Тоді дозволь мені пройти далі, — наполегливо сказав Ліан. — Я повинен знайти її.

Ерісса обернулася, і в її очах з’явилося щось схоже на сумнів.

— Ти розумієш, що якщо підеш далі, назад дороги може не бути? Світ богів не для смертних. Навіть якщо твій зв’язок із Таліреєю тримає тебе живим, там є сили, які можуть знищити тебе миттєво.

— Мені все одно, — тихо, але твердо відповів Ліан. — Якщо я не спробую… я вже помру. Без неї я не живу.

Ерісса довго дивилася на нього. Потім повільно кивнула.

— Дивна річ — любов, — прошепотіла вона. — Вона робить сильними навіть найслабших. — І простягнула руку. Перед Ліаном з’явився мерехтливий портал — кільце зі світла і тіні, що плавно оберталося й випромінювало енергію. — Ідь. Але знай: Талірея зараз у Залі Вічності. Там, де старші боги судять порушників. Вона в ув’язненні.

Серце Ліана защеміло.

— Вона… в ув’язненні?

Ерісса кивнула.

— Вони не можуть її знищити — вона занадто сильна. Але можуть утримувати і змушувати забути.

— Забути? — холод пробіг по хребту Ліана. — Забути що?

— Тебе, — тихо відповіла Ерісса.

Ліан завмер. Світ навколо, здавалося, зупинився. Дихання перехопило, серце билося шалено, немов воно готове вирватися з грудей.

— Ні, — прошепотів він. — Ні, вони не можуть…

— Можуть, — тихо сказала Ерісса. — Старші боги володіють магією, що переписує пам’ять, емоції, навіть саму сутність. Якщо вони вирішать, що її любов до тебе — загроза… вони зітруть тебе з її душі.

Ліан стиснув зуби, відчуваючи, як сльози наповнюють очі — не від слабкості, а від люті.

— Тоді я мушу поспішати.

Він ступив до порталу, але Ерісса зупинила його, поклавши руку на плече.

— Ще одне, смертний. — Вона подивилася на срібні знаки на його руці. — Твій зв’язок із нею — це твоя сила. Але також і твоя вразливість. Старші боги можуть використати його проти вас обох. Будь обережний.

Ліан кивнув, не відриваючи погляду від мерехтливого кільця світла.