Розділ 50

Розділ 50: Ціна світла

Новий ранок приніс із собою холодну тінь, що нависла над храмом. Вона була глибшою, густішою і зловіснішою за всі попередні, немов сама темрява вирішила перевірити силу Ліана і Таліреї. Але цього разу вони вже не просто готувалися — вони знали свою силу, відчували її в кожному серцебитті, кожному дотику, кожному погляді. Їхнє тяжіння стало не просто зброєю, а живим джерелом світла, що розсіювало темряву.

— Ліане… — шепотіла Талірея, притискаючись до нього всім тілом, губи торкалися його грудей, руки обвивали його спину. — Якщо ми разом, ми непереможні.

— Так, — відповів Ліан, обіймаючи її ще міцніше, губи ковзали по її шиї, плечах і щоках, — і навіть ця тінь не здатна нас розділити. Кожен твій дотик заряджає мене, кожен поцілунок наповнює силою, і я відчуваю, що магія між нами — непереможна.

Вони злилися в єдине ціле. Фізична близькість і тяжіння перепліталися з магією, створюючи потужний потік енергії, який розсіював темряву, що сягала кожного кутка храму. Кожен поцілунок, кожен дотик, кожне обіймання випускало імпульс світла, що розривало чорні хвилі, пробиваючи навіть найгустішу тінь.

— Разом! — крикнув Ліан, відчуваючи, як магія Таліреї переплітається з його власною, створюючи потужну хвилю, що розсіює темряву і перетворює її на нічого.

Талірея відповіла тим самим тяжінням і пристрастю, губи ковзали по його щоках і шиї, руки обвивали його тіло. Їхні поєднані енергії створили величезну хвилю світла, яка пройшла через тінь, розсіюючи її шматок за шматком. У храмі засяяло свідоме світло — не просте освітлення, а магія їхньої єдності, що заповнювала кожен камінь і стіну, кожну порожнечу повітря.

— Ми сильніші разом, ніж будь-яка магія, ніж будь-яка темрява, — шепотіла Талірея, губи зустрілися з його у довгому, ніжному, але палаючому поцілунку.

— Так, і ніхто і ніщо не зможе нас роз’єднати, — відповів Ліан, відчуваючи, як магія любові та тяжіння між ними перетворюється на невидиму броню, що захищає їх від будь-якої небезпеки.

Тінь завмерла, ніби відчуваючи потужність їхнього союзу, і почала поступово розсіюватися, зникаючи в променях світла. Храм, колись затягнутий холодом і темрявою, тепер світився їхньою магією, наповнюючи простір теплом, силою і спокоєм, якого вони раніше не відчували.

Ліан притиснув Талірею ще ближче, губи ковзнули по її щоках і шиї, а серця билися шалено, відчуття тяжіння ставало неймовірно сильним.

— Ми пройшли це… разом, — прошепотіла Талірея, дивлячись у його очі, наповнені безмежною любов’ю та силою.

— І будемо проходити все разом, — відповів Ліан, обіймаючи її ще сильніше, губи зустрілися з її у довгому, ніжному поцілунку, і світ навколо них здавався зупиненим.

Але коли їхні губи розійшлися, він побачив щось у її очах. Щось, чого не було раніше. Біль.

— Талірео? — тихо запитав він, притримуючи її обличчя долонями. — Що сталося?

Вона не відповідала одразу. Її пальці ковзнули по його щоці, ніжно, ніби намагаючись запам’ятати кожну лінію, кожен дотик.

— Ліане… — голос її тремтів, наповнений болем і страхом. — Наша сила… вона занадто яскрава.

Він нахмурився, не розуміючи.

— Що ти маєш на увазі?

Талірея відвела погляд, дивлячись на небо, де світанок розфарбовував хмари в рожеві і золоті відтінки. Її руки все ще трималися за нього, але він відчував, як вона тремтить.

— Коли ми з’єднуємося… коли наша магія зливається… вона створює імпульс, який відчувається в усіх світах, — прошепотіла вона. — Старші боги… вони бачать це. Вони відчувають. І вони не дозволять.

Серце Ліана стиснулося.

— Не дозволять чого?

Вона нарешті подивилася на нього — і в її очах він побачив страх. Справжній, глибокий, гіркий страх, якого ніколи раніше не бачив.

— Нашої любові. Смертний і богиня… це заборонено, Ліане. Я порушила закони, старші за сам час. І тепер вони прийдуть.

— Хай приходять, — різко сказав Ліан, притискаючи її до себе. — Ми переможемо їх, як перемогли тінь.

Талірея похитала головою, сльози блиснули в її очах.

— Ні, мій коханий… Старші боги — це не тінь. Це сили, які створювали світи. Вони знищать тебе одним подихом. А я… — її голос зламався. — Я не зможу цього зупинити, якщо залишусь поруч із тобою.

— Що ти хочеш цим сказати? — Ліан міцно тримав її за плечі, не даючи відійти. — Талірео, що ти задумала?

Вона торкнулася його губ пальцями, ніжно, ніби благаючи не говорити більше.

— Я мушу піти, — прошепотіла вона. — Щоб захистити тебе. Якщо я залишусь… вони знайдуть нас. І тоді ти загинеш.

— Ні, — голос Ліана став твердим, але в ньому відчувався розрив. — Ні, Талірео. Ми разом. Ти сама сказала — ми сильніші разом.

— Але не сильніші за тих, хто править усім, — тихо відповіла вона, і сльоза скотилася по її щоці.

Ліан витер її долонею, притягнув Талірею до себе, губи торкнулися її чола, скронь і щік.

— Тоді ми знайдемо спосіб. Разом. Не кидай мене, — прошепотів він. — Будь ласка.

Вона обвила його шию, притиснулася всім тілом, ніби намагалася злитися з ним назавжди.

— Я люблю тебе, — прошепотіла вона, і її голос був сповнений такого болю, що серце Ліана здалося, ніби зупинилося. — Більше, ніж будь-що у всіх світах. І саме тому… я мушу піти.

— Талірео, ні…

Вона поцілувала його — довго, глибоко, відчайдушно. Її губи, руки, тіло — усе було сповнене тяжіння і любові, але водночас прощанням.

Коли поцілунок закінчився, вона відступила на крок. Її очі сяяли — не людським світлом, а божественним. Магія почала огортати її тіло, створюючи мерехтливу ауру, що здіймалася вгору, торкаючись неба.

— Не забувай мене, — прошепотіла вона.

— Талірео! — крикнув Ліан, кинувшись до неї.

Але його руки схопили лише повітря.

Магічний вибух розірвав простір — сліпуче, оглушливе світло, що викинуло Ліана назад. Він впав на камінь гребелі, відчуваючи, як тріщини розбігаються під ним від сили вибуху.

Коли світло згасло, Таліреї вже не було.