Розділ 47

Розділ 47: Тяжіння душ і небезпека

Тінь над храмом наростала, густішала і розповзалася, немов живий організм. Вона не просто сповзала по стінах — вона стискала повітря, намагаючись задушити світло в самій основі будівлі. Стовпи здригалися, камінь під ногами тремтів, а запах сирості й магії розливався густим серпанком, що впивався у легені, залишаючи відчуття холоду і небезпеки. Але Ліан і Талірея відчували лише один одного.

Талірея відчула, як холод торкається її шкіри — тонка, різка хвиля, здатна зламати волю будь-кого іншого. Але не її. Не поруч із ним. Вона притиснулася до Ліана ще ближче, так, що могла відчути кожен удар його серця і відлуння власного в унісон із його.

— Ліане… — її голос був тихим, майже тремтячим, але в ньому вже жевріла іскра сили, рішучості та незламності. — Вони поруч. Я відчуваю їхню магію, що ковзає до нас… Неминуче. Небезпечне. Сильне.

Його руки міцно зімкнулися на її талії — впевнено, володіючи, захищаючи. Тепло його тіла розливалося по її шкірі, змішуючись із магією, яка пульсувала між ними, створюючи невидимий кокон захисту, що струмувала енергією, магнітною силою тяжіння.

— Не бійся, — його губи плавно ковзнули по її шиї, і від цього дотику її магія спалахнула, розлилася хвилями, що пульсували в кожному нерві. — Ми пройдемо це разом. Ти і я. Наше тяжіння — сильніше за будь-яку тінь.

Вона видихнула, губи торкнулися його скроні. І саме в цю мить їхня магія ожила. Не просто спалахнула — відгукнулася, заповнила кожну клітину, переплітаючись із нервами, дотиками, поцілунками. Вона прокотилася хвилею через їхні тіла, підживлюючи кожен подих, кожен рух, кожну думку.

Крок за кроком вони рухалися вперед, притискаючись одне до одного, немов це не була битва, а танець. Танець двох душ, що змішуються в єдине ціле, де кожен рух, кожен подих стає невидимою магічною хвилею, що виривається назовні, розсікаючи темряву.

Кожен її дотик по його плечах ставав імпульсом сили. Кожен його поцілунок уздовж її шиї випускав енергетичну хвилю, що прорізала тьму. Кожен обійм перетворювався на магічний протиудар проти темряви, що розросталася навколо.

Навколо них спалахували стародавні руни — світло, що прорізало темряву — але лінії розривалися ще до того, як могли замкнутися, розчиняючись у силі їхнього тяжіння.

— Тримайся! — вигукнув Ліан, відчуваючи, як потоки їхньої енергії змішуються, створюючи потужну хвилю, що відштовхнула першу пастку, зруйнувала стародавню руну, а темрява здригнулася від їхньої сили.

Талірея обвила руками його шию, шалено близько, губи торкнулися його губ у довгому поцілунку, наповненому пристрастю і магією.— Разом! — її голос злився з його диханням, серця билися в унісон, а магія між ними спалахувала ще яскравіше, розливаючись по всій будівлі хвилями світла.

Магічний вибух від їхнього поцілунку вирвався назовні, як світло від серця самої стихії. Пастка тріснула, розсипалась і згасла. Але темрява відповіла — загуркотіло.

Стовпи храму почорніли. Потужна хвиля сили прокотилася підлогою, змушуючи їх похитнутися. Ліан миттєво притиснув Талірею до себе, оберігаючи тілом. Її пальці зімкнулися на його плечах, нігті залишили сліди на шкірі, що лише підсилювало їхню магію, перетворюючи страх у потужний заряд енергії.

— Ліане… — прошепотіла вона, губами торкаючись його щоки. — Я відчуваю, як нас розривають на частини. Їхня темрява хоче вдертися всередину…

— Нехай спробує, — його лоб торкнувся її. — Наше кохання — не слабкість. Це — сила.

Їхні серця забилися в унісон. Магія між ними стала світлішою, гарячішою, нестерпно сильною — такою, що могла спопелити будь-яку тінь, що наважилася наблизитися.

Вона провела пальцями по його шиї. Він ковзнув губами до її вилиці. Їхні тіла злилися в єдиний порив. Кожен дотик заряджав магію, кожен поцілунок ставав вибухом енергії, що розсікала темряву, перетворюючи її на крихкий пил перед їхньою єдністю.

І раптом… Темрява змінила ритм.
Вона наче зупинилася, прислухалася, ковзала по коридорах храму холодним шурхотом. Один за одним — кроки, дихання, присутність, що наближалася.

Талірея різко подивилася вперед, очі блиснули магічним світлом.
— Ти це відчув? — її голос тремтів від напруження і хвилювання.

— Так… — Ліан напружився, притискаючи її ближче. — Вони більше не відступають. Вони… підкрадаються.

Раптом одна з тіней відокремилася від стіни. Спершу — ледь помітна. Потім — чіткіша. Потім — рухлива. Потім… жива.

Вона повільно витягувалася вперед, наче хижак, що відчув запах здобичі. За нею піднялися інші. Десятки. Можливо, сотні. Темрява дихала, поглинала світло, але їхня єдність ставала джерелом світла, сили і магії, що не можна було зламати.

Ліан обійняв Талірею міцніше, губи зустрілися в довгому поцілунку, і магія між ними вибухнула з такою силою, що перша тінь затремтіла, наче відчуваючи власну неміч перед їхньою єдністю.

Навіть серед хаосу, серед насування темряви, їхнє тяжіння стало невидимим щитом і мечем одночасно — силою, що могла пройти крізь будь-яку загрозу, перетворюючи страх на силу, а небезпеку на магічну іскру життя.