Розділ 39

Розділ 39: Прорив через пастку

Темрява ночі огортала старий храм густим, майже відчутним покривалом. Сірі стіни тремтіли у світлі блідого місяця, а повітря було насичене передчуттям небезпеки, немов самі камені шепотіли, що щось ось-ось станеться. Але серед цієї тіні, серед покинутих колон і стародавніх символів, Ліан і Талірея стояли поруч — дві яскраві іскри, два серця, два тіла, що притягувалися одне до одного силою, яку не могла зупинити ні ніч, ні магія.

Їхні тіла ледве торкалися, але цього було достатньо, щоб магнетизм між ними вибухав майже відчутною хвилею. Кожен дотик, навіть найменший, проводив крізь них струм тепла, змушував дихання прискорюватися, а серця — битися в єдиному ритмі. Погляди зустрічалися знову і знову, довгі, напружені, заряджаючи їх енергією сильніше за будь-яке заклинання.

— Ліане… — прошепотіла Талірея, притискаючись ще ближче до його плеча. — Я відчуваю пастку… вона наближається… але поруч із тобою нічого не страшно.

Її пальці ковзнули по його зап’ястю, м’яко, але впевнено. Ліан обійняв її, і тепло її тіла миттєво розігнало холод храму.

— Ми прорвемося разом, — промовив він низько, притискаючи її ще сильніше. — Кожен дотик, кожен поцілунок — наша сила.

Їхня близькість пульсувала у повітрі, немов серце самої магії билося поруч.

І саме в цю мить пастка активізувалася.

Магія наставників розірвала ніч, мов блискавка — різка, яскрава, зла. Сили нападників вдарили по стінах, по повітрю, по простору між ними. Все навколо вибухнуло хаосом: спалахи, тіні, удари енергії, хвилі світла, що прагнули розірвати їхній зв’язок.

Але Ліан підхопив Талірею на руки, притиснув до себе так міцно, ніби світ збирався зникнути, і лиш вона була справжньою. Їхні тіла тремтіли не лише від адреналіну, а й від того потягу, що спалахував між ними з кожним подихом. Талірея схопила його за шию, пальці вплелися в його волосся, а подих торкнувся щоки.

І в ту мить їхній союз почав світитися.

Тонка, але яскрава аура виникла навколо них — спільна енергія, їхня близькість, магнетичне тяжіння. Вона пульсувала ритмічно, відбивала магічні спалахи, нейтралізувала те, що прагнуло їх розділити.

— Тримайся! — крикнув Ліан, губами торкаючись її щоки, відчуваючи її дихання, тепло і ритм серця.

— Разом! — відповіла Талірея, обвиваючи його шию ще міцніше.

Їхні губи зустрілися у пристрасному поцілунку — короткому, різкому, але настільки сильному, що навколишня магія відступила на кілька кроків. Кожен дотик ставав хвилею сили; кожен подих — новим спалахом енергії; кожне тремтіння — ударом блискавки, що розривала пастку зсередини.

Вони рухалися синхронно, немов давно відпрацьований танець між двома серцями. Крок уперед — і хвиля магії гасне. Рух плечем — і вороже заклинання розбивається на іскри. Руки, тіла, серця працювали як один організм. І кожен раз, коли їхні пальці, губи чи шкіра зустрічалися, повітря навколо спалахувало світлом.

— Ніхто не зможе нас роз’єднати… — прошепотіла Талірея, ковзаючи губами по його щоці, по лінії підборіддя, по шиї. Пальці м’яко впліталися у волосся, створюючи хвилі тепла по всьому його тілу.

— І навіть наставники не зможуть, — відповів Ліан, міцно притискаючи її до себе. — Кожен дотик, кожен поцілунок підживлює нас силою.

Остання хвиля пастки пройшла повз, як затухаюча буря. Енергія ворога розсіялася об їхній союз, ослабла і зникла, ніби її й не було. Аура навколо них стала м’якою, теплою, пульсуючою, як спокійне серцебиття після битви.

Вони стояли серед зруйнованих спалахів магії, притискаючись одне до одного, ніби боялися втратити цю мить. Серця калатали шалено, але в унісон. Дихання важке, але однакове. Магнетизм між ними світився невидимим полум’ям — теплим, чистим, нестримним.

— Ми прорвалися… — прошепотіла Талірея, притуляючись лобом до його лоба. Губи ковзнули до його, торкнулися ніжно, але в цьому ніжному поцілунку палала вся їхня пристрасть і перемога.

— І будемо сильніші далі, — відповів Ліан, обіймаючи її ще міцніше. — Наш союз — сила, яку ніхто не подолає.

Їхні руки, їхні губи, їхня магія були єдиним цілим. І ця єдність була непохитною, як саме серце світу.