Розділ 30

Розділ 30: Конфлікт і близькість

Ніч впала різко — ніби чиясь невидима рука загасила останнє світло. Темрява розлилася по місту, поглинаючи вулиці, руїни й храм, де стояли Ліан і Талірея. Повітря стало густим від напруги, кожен порух вітру ніс крихітні уламки магічної війни, що насувалася.

Ліан стояв на краю зруйнованої тераси, вдивляючись у темряву. Його рука мимоволі потяглася до руки Таліреї — не лише від бажання, а й зі страху втратити її навіть на секунду. Коли їхні пальці торкнулися, навколо пробігла світла хвиля — тепла, щільна, майже матеріальна.

— Вони наступають, — тихо сказала Талірея, але її голос пробився крізь нічну тишу. Вона торкнулася його руки, і цей дотик став сильнішим за будь-яке пророцтво.

— Я відчуваю, — відповів Ліан низько, твердо. — Але ти поруч. А це — наша сила.

Її очі блиснули. Суміш тривоги, пристрасті й віри в нього.

Магічні хвилі наближалися швидше. Вони били по їхньому захисному полю так, що повітря гуло, земля здригалася, а старі камені храму тріскали.

— Ліане… — Талірея схопила його за зап’ясток. — Це пастка. Вони хочуть розділити нас силою.

— Хай спробують, — промовив він, але голос став різким, як сталь.

Перша іскра конфлікту.

Вона здивовано підвела брови.

— Ти не безсмертний, — сказала різкіше, ніж хотіла. — Ти робиш вигляд, що тобі нічого не страшно, але я відчуваю… ти теж боїшся.

Ліан стиснув зуби.

— Я не маю права боятися, коли ти поруч.

— Маєш, — її очі спалахнули. — Ми не розділена сила. Ми — одне. І якщо ти приховуєш страх, я не можу захистити тебе.

Він хотів відповісти, але магічна хвиля вдарила першою.

Сліпуче світло. Різкий звук. Удар, як вибух.

Талірея зойкнула — магія влучила прямо в неї. Тіло її похитнулося, і вона впала назад. Ліан підхопив її миттєво, притискаючи до себе так, ніби боявся, що вона розчиниться.

— Таліреє… — його голос зламався.

Її тіло тремтіло, дихання збилося. Магія наставників засичала на її шкірі, як холодний лід.

— Не… відпускай… — прошепотіла вона, хапаючи його за одяг.

— Я ніколи не відпущу! — він підняв її на руки. Відчував, як її серце б’ється під його пальцями — швидко, хаотично.

Він обійняв її ще сильніше, і магнетизм між ними вибухнув.

Це був не просто спалах — це був вибух теплої енергії. Світло прорвалося з-під їхніх рук, їхніх сердець, їхньої шкіри. Наставників відкинуло назад — їхні атаки розсипалися в повітрі.

Повітря наповнилося світлом. Камені храму засвітилися. Поле заколихалося, немов живе.

Талірея, прихована в його обіймах, підняла руку й торкнулася його щоки.

— Я боялася… що ти втратиш мене.

— Я більше боявся втратити себе, ніж тебе, — вирвалося в нього. — Ти — моя сила. Без тебе я нічого.

Її пальці тремтіли, коли вона торкалася його обличчя.

— Не приховуй цього від мене ніколи, — сказала тихо, але твердо. — Наш страх — теж наша сила. Наша чесність. Наше «ми».

Він притиснув її до себе.

Їх серця билися так сильно, що здавалося — весь світ чує цей ритм. Магія між ними пульсувала, зв’язуючи ще міцніше, ніж будь-яка клятва.

Єдина хвиля, що залишилася від їхнього вибуху магії, повільно спадала, тепло розтікалося по руїнах. Наставники відступили — вперше. Їх план провалився.

Ліан поставив Талірею на ноги, не відпускаючи її рук.

— Ми не просто непереможні, — сказав він, торкаючись її обличчя обережно, ніби боявся зробити боляче. — Ми нерозривні.

— Так… — вона схилилася до нього, і їхні чола зійшлися. — Бо навіть конфлікт між нами стає силою. Навіть страх — зброєю. А любов…

Вона усміхнулася крізь тремтіння.

— Любов робить нас більшими за богів.

Ліан тихо засміявся — вперше за ніч.

— Разом ми непереможні.

— Разом, — повторила вона, і цього разу це прозвучало як клятва.