Розділ 28

Розділ 28: Випробування та романтика

Вечір повільно спускався на місто, огортаючи його густим оксамитом, ніби сама ніч вирішила приховати їх від поглядів богів. У старому руїнному парку повітря було холодним і прозорим, кожен подих перетворювався на білу хмарку, що миттєво танула в нічній темряві. Ліан і Талірея стояли поруч у центрі кам’яного кола, яке колись було ареною давніх дуелянтів.

Вона відчувала, як серце б’ється швидше — не лише від небезпеки, але й від його близькості. Його тепло, його магія, його присутність тягнули її так сильно, що здавалося: варто зробити ще крок — і їхні тіла зіллються в одне.

— Вони знають, що ми плануємо, — тихо сказала вона, торкаючись його руки кінчиками пальців. — Наставники не залишать нас у спокої. Вони бояться того, що ми створюємо разом.

Ліан відчув її дотик і, ніби відповідаючи всім своїм єством, провів пальцем по її зап’ястку, повільно, обережно, але так, що шкіра спалахнула жаром і тремтінням.

— Тоді нам потрібно бути швидкими… і разом, — його голос був глибоким, впевненим, як тихий удар барабана в грудях. — Магнетизм між нами — це не просто почуття. Це моя зброя. І твоя.

Вони рушили вперед між поваленими статуями, зарослими колонами й обваленими арками. Руїни були сповнені пасток: нитки магічної енергії, що намагалися розірвати їхній зв’язок; ілюзії, які шепотіли неправду; тіні, що хапали за одяг. Але кожного разу, коли їх намагалися роз’єднати, достатньо було лише одного дотику — руки до руки, плеча до плеча, погляду в погляд — і пастки гасли, немов не витримували сили їхнього єднання.

— Відчуваєш? — прошепотіла Талірея, коли світ довкола на мить затремтів. — Наш зв’язок сильнішає.

— Я відчуваю тебе завжди, — відповів Ліан так тихо, що слова стали майже поцілунком. — Це вже давно більше, ніж магія.

Черговий сплеск загрозливої енергії накотився на них зліва. Земля здригнулася, повітря засичало темним полум’ям. Талірея спіткнулася — і Ліан, не вагаючись, підхопив її на руки. Його пальці торкнулися її талії й спини, притискаючи ближче, ніж будь-коли раніше. Її дихання збилося, груди торкнулися його грудей, і їхня енергія злилася в один пульсуючий потік.

— Тримайся! — вигукнув він, рвучко відскакуючи назад із нею в обіймах.

Удар темної магії розлетівся у повітрі, але не торкнувся їх — навколо з’явився купол із світлої енергії, прозорий і мерехтливий, народжений не закляттям, а їхнім почуттям.

Їхні серця билися в унісон. Дихання змішувалося. Їхній магнетизм став полум’ям, здатним розтопити навіть камінь.

Талірея обхопила його шию обома руками, притискаючись ближче, ніби відчувала: ще трішки — і вона загубиться в ньому назавжди. Її голос тремтів, але не від страху:

— Разом ми непереможні…

Ліан глянув у її очі — і в його погляді було все: рішучість, ніжність, бажання, захист, любов. Він знав: вона — його сила. Вона — його світ. Вона — та, заради якої він готовий кинути виклик богам.

— Разом, — відповів він так само тихо, але твердо, — ми зруйнуємо будь-яку пастку.

Темрява розвіялася, залишивши лише тихий подих вітру серед руїн. Вони стояли серед парку, тримаючись за руки, ще не поспішаючи роз’єднатися. Магія між ними пульсувала, тепла, жива, майже відчутна пальцями.

— Знаєш, — сказала Талірея, злегка торкнувшись його щоки, — іноді я думаю… що наш зв’язок — це теж випробування. Але водночас — це найкраще, що могло статися.

— І мені так здається, — відповів Ліан, нахиляючись ближче. — Це не просто магія. Це ми.

Їхні лоби торкнулися. На мить світ зник — були лише вони, два серця, дві душі, одне тяжіння.

— Ми готові до всього, — сказав він, притискаючи її до себе ще сильніше.

— Так, — її голос був м’яким, але в очах спалахнула рішучість. — Нехай наставники готують свої пастки. Вони ще не бачили нашої справжньої сили.

І в ту мить магнетизм між ними спалахнув тихим, але сліпучим світлом, що захищав, надихав і з’єднував їх так, як жодні боги не могли з’єднати двох смертних.