Розділ 22

Розділ 22: Сила союзу

Ранок повільно прокидався над містом, але спокій так і не настав. Тиша була обманливою — різкою, тривожною, наповненою відлунням нічного спалаху, який змінив усе. Повітря ще зберігало легкий металевий присмак магії, ніби місто не встигло видихнути після пережитого.

Ліан сидів на краю старого кам’яного мосту, що нависав над рікою. Вода під ним світилася слабким синім сяйвом — залишковим слідом їхнього нічного вибуху енергії. Від ріки тягнуло прохолодою й вологим каменем. Ніхто з простих смертних не розумів, що сталося, але маги відчували: це була сила, яка не належала звичайному світу.

Його серце досі билося швидко, у нерівному ритмі — ніби не могло відірватися від Таліреї. Кожен подих супроводжувався слабким поштовхом енергії, яка не зникла, а повільно танцювала під шкірою, залишаючи тепле поколювання в грудях і долонях, нагадуючи про їхню нічну єдність.

— Ліане… — Селіна підійшла обережно, тримаючи енергетичний свиток так, ніби боялася, що він може вибухнути. Від пергаменту тягнуло озоном і сухими травами. — Ти виглядаєш… виснаженим. Але те, що ти вчора зробив… Цього ніхто ніколи не робив. Навіть богині.

Арен стояв трохи позаду, схрестивши руки на грудях, і уважно стежив за кожним рухом Ліана, немов зважував кожен його подих.

— Їхній зв’язок… — почав він тихо, нахилившись ближче, — це не просто об’єднання енергій. Це щось значно глибше. Вони резонують. Як два джерела, злиті в єдине. Якщо ми навчимося керувати цим правильно… вони можуть стати живим бар’єром проти будь-яких втручань світу богів.

Селіна поглянула на нього з легким сумнівом, стискаючи край свитка пальцями:

— А якщо ми не навчимося?

Арен замовк. У повітрі зависла важка, гнітюча пауза. Всі троє знали відповідь.

Талірея стояла між високими храмовими колонами, що відкидали холодні, гострі тіні. Камінь під її босими ногами пах стародавньою пилюкою й застояною магією. Її світ був яскравішим за людський, але зараз здавався тьмяним, приглушеним. Вона відчувала не своє серце — його. Той самий ритм, який колись належав лише Ліану, тепер пульсував і в її грудях.

Невидима нитка, що з’єднувала їх, стала міцнішою, ніж будь-які закляття богів.

— Вони втрачають контроль, — прошепотіла вона, торкаючись долонею холодного каменю. Та камінь не був таким холодним, як спроби Ардана й наставників повернути її під владу.

Над храмом проходили хвилі магічного тиску — м’які на перший погляд, проте будівлі тріскали від напруги, і в повітрі з’явився запах розігрітого мармуру.

— Ви зайшли надто далеко, Таліреє, — пролунав голос Ардана. — Це зв’язок, який ніколи не повинен був існувати.

— Але він існує, — відповіла вона спокійно. — І ви не можете його розірвати.

Вона навіть не піднімала погляду — все, що їй було потрібно, вона вже відчувала: Ліан десь там, на мосту, втомлений, але сильний. Теплий. Її.

Вона знала точки, де печатки богів були слабшими, і використовувала їх, щоб хоч на мить пересунутися ближче до нього — навіть у думках. Це було небезпечно, але необхідно.

У світі людей тим часом Арен і Селіна розклали на землі кілька магічних маяків — кристалів, які світилися пульсуючим світлом і тихо дзвеніли, немов налаштовані на один-єдиний ритм.

— Якщо ми зробимо це правильно, — пояснювала Селіна, обережно торкаючись одного з кристалів, — вони зможуть відчувати один одного навіть через міжсвітові бар’єри. І… можливо… захищати себе.

— Можливо? — перепитав Ліан, нарешті піднімаючись на ноги. Камінь під ним був теплим, наче зберігав пам’ять нічного вибуху.

— Ліане, це магія, яку ніхто не використовував, — сказала вона з тремтінням у голосі. — Вона не створена під такі почуття. Під таке… тяжіння.

Він заплющив очі й відчув, як нитка між ним і Таліреєю струменить теплом. Вона була десь далеко, але водночас — на відстані дотику. Він знав її подих, її тривогу, її силу, що пробивала будь-які печатки.

— Ми впораємось, — сказав він твердо.

Коли маяки активувалися, повітря потемніло, а потім засвітилося. Під ногами пробігли хвилі світла, і Ліан відчув, як серце Таліреї торкнулося його власного — не через пам’ять, не через жагу, а фізично, глибоко, болісно солодко.

Звук їхнього подвійного ритму почув навіть Арен.

— Ох… — Селіна втратила дар мови. — Вони резонують. Їхні серця… ніби дві частини одного цілого.

Магнетизм між ними став настільки відчутним, що навіть другорядні маги, які стояли осторонь, відчули легке тремтіння під шкірою й запах нагрітої енергії в повітрі.

У храмі Талірея здригнулася — зв’язок раптово став яскравим, як спалах сонця. Ардан озирнувся, розгублений.

— Це… неможливо…

— Це реальність, — відповіла Талірея, і її очі засвітилися тим самим світлом, що й уночі.

Її сила долала їхні межі.

— Ми пройдемо через усе, — промовив Ліан, відчуваючи її тепло, що розтікалося по його грудях. — Я не здамся. Ні за яких умов.

— І я, — пролунало у відповідь у його свідомості. Її голос був спокійним, але сильним. — Разом ми сильніші за богів, за правила, за межі світів.

Їхній союз став новим витоком сили — фізичної, емоційної й магічної. Непохитною обітницею.

Вони знали, що попереду будуть випробування. Світ богів не зупиниться. Але й вони вже не ті, ким були.

Їхні серця билися як одне. Їхня магія дихала в унісон. Їхня любов стала силою, сильнішою за будь-які заборони.

І ця сила лише починала народжуватися.