Розділ 21

Ніч опустилася на місто густою темрявою, мов оксамитовий плащ, накинутий на беззахисний світ. Повітря стало важким, щільним, насиченим силою — не просто магією, а напругою, що народжувалася між Ліаном і Таліреєю. Кожен подих давався зусиллям, ніби сама реальність затримувала повітря, не бажаючи стати свідком того, що мало статися.

Вони стояли за кілька кроків одне від одного, але простору між ними не існувало.
Магнетизм став фізичним.
Шкіра пульсувала від невидимих дотиків, думки перетікали одна в одну, серця билися вже не синхронно — єдиним ритмом, що жив у двох тілах, але належав одній силі.

Талірея зробила крок уперед — і простір завібрував, мов натягнута струна. Її голос був тихим, злегка зламаним, та в ньому звучала непохитна рішучість:

— Ліане… вони посилили контроль. Я відчуваю стискання. Якщо ми не відступимо зараз — вони знайдуть спосіб розірвати нитку між нами.

Світло пробігло її руками тремтливими спалахами — не від страху, а від магії, що зростала, відповідаючи і на небезпеку, і на нього.

У високому залі світу богів свічки гасли самі собою, ніби тіні пожирали світло. Ардан стояв у центрі кола наставників. Руневе письмо на підлозі палало холодним блакитним вогнем, а магія тиснула так, що самі стіни здавалося гнулися.

— Починайте роз’єднання, — наказав Ардан. Його очі спалахнули сріблястим холодом. — Її зв’язок зі смертним став загрозою рівновазі.

Наставники підняли руки. Простір навколо Таліреї у світі богів стиснувся, мов невидима клітка, що стискала не тіло — сутність. Гул енергії вдарив у її свідомість.

Вона зойкнула.

І цей зойк почув Ліан — крізь світи, крізь бар’єри, крізь заборони.

Ліан різко здригнувся й мало не впав на коліна. Подих перехопило, очі спалахнули гнівом і страхом.

— Таліреє! — вирвалося з нього. — Що вони роблять із тобою?!

Вона хитнулася йому назустріч, тіло тремтіло під тиском чужої магії.

— Вони стискають мою суть… — прошепотіла вона. — Хочуть зламати нитку. Але вона тримається… бо ти тримаєш її. Бо ми тримаємо.

Ліан торкнувся її щоки — і цей дотик вибухнув хвилею світла. Повітря розсіклося сяйвом, мов від удару блискавки.

— Ми сильніші разом, — прошепотів він. — Вони не розуміють, із чим мають справу.

Він обійняв її.

Магія зірвалася з ланцюгів.

Сяйво піднялося довкола них, мов полум’я, що зустріло вітер. Серця билися так гучно й злагоджено, що навіть тіні відступили, не витримавши цього ритму.

Їхні губи майже торкнулися — і в ту ж мить простір тріснув.

Навколо них з’явилися розриви реальності: тонкі леза світла, що розтинали повітря. Наставники світу богів намагалися розірвати сам простір між ними, але фізична близькість Ліана й Таліреї робила це неможливим.

Її пальці вчепилися йому в плечі.

— Вони б’ють по тобі через мене, — сказала вона тремтливим голосом, у якому жила сила. — Але ми можемо вистояти. Лише разом.

Ліан обхопив її обличчя долонями — і на мить світ завмер.

— Я не віддам тебе, — сказав він тихо, але так, ніби його слова могли стати законом. — Ні Ардану. Ні світу богів. Ні всій їхній магії.

Потяг між ними спалахнув уже не як почуття — як космічна сила. Бажання, любов, зв’язок — усе злилося в одне джерело енергії.

Магія, що стискала Талірею, тріщала.

Глухий удар прокотився крізь світи.

У залі наставників одна з колон розкололася навпіл. Руневе коло здригнулося, світло захиталося.

— Це неможливо… — прошепотів хтось.

— Їхній зв’язок зростає попри роз’єднання! — вигукнула інша наставниця.

Ардан стискав кулаки так, що кров проступала між пальцями.

— Якщо вони з’єднаються повністю… — його голос урвався. — Ми втратимо Талірею.
І контроль.

У темному провулку світло від їхньої сили стало таким яскравим, що тіні зникли.

Ліан і Талірея стояли в обіймах — злиті магічно й фізично, серця билися в одному ритмі.

І тоді Ліан підняв голову й закричав. Його голос прокотився хвилею крізь усе місто:

— Ми разом! І ви цього не зламаєте!

Їхня спільна сила вибухнула. Небо над містом розірвало світлом, ніби сам світ на мить не витримав напруги.

Талірея вдихнула глибоко й прошепотіла йому на вухо:

— Я більше не відступлю. Ніколи.

У її голосі була міць богині, що зробила остаточний вибір.

Ліан притис її до себе, мов захищаючи від усього сущого.

— Хай приходять, — відповів він. — Ми вистоїмо. Разом.

Місто занурилося в неприродну тишу.

Але їхні серця, злиті в один ритм, продовжували битися — даруючи світло темряві.

Ця ніч стала точкою неповернення.
Світ богів не відступить.

Але й вони — теж ні.