Розділ 19

Розділ 19: Боротьба за зустріч

Світанок повільно розливався над містом блідим, ще сонним золотом, але для Ліана цей ранок не мав у собі нічого заспокійливого. Він не спав. Не дозволив собі заплющити очі навіть на мить. Усю ніч він блукав вулицями, ніби підкоряючись невидимим поривам, що тягнули його то вбік річки, то вглиб вузьких міських кварталів, то знову — до старого мосту, де востаннє відчував її тепло.

Магнетизм між ними став небезпечним у своїй силі — майже відчутним фізично. Наче щось невидиме стискало йому груди й тягнуло вперед, не питаючи дозволу. Ноги самі несли його крізь напівпорожні вулиці, серце калатало так потужно, що відлунювало в скронях. Кожна думка про неї розливала жар у крові. Кожен спогад про її дотик змушував тіло напружуватися, ніби воно пам’ятало більше, ніж розум дозволяв усвідомити.

Коли він наблизився до майстерні, його зупинила Селіна. Вона виглядала втомленою й стривоженою: темні кола під очима, зморшка між бровами, пальці нервово стискали край свитка, мов останню опору.

— Ліане, — сказала вона рівно, але з прихованою тривогою. — Це не може тривати далі. Ти не просто втомлений — ти виснажений. І ти… — вона на мить замовкла, — ти ігноруєш попередження Ради. Це небезпечно.

Він повільно вдихнув, відчуваючи, як повітря важко проходить у легені. Він знав, що вона має рацію. Знав це ще до того, як вона заговорила. Але…

— Небезпечно, Селіно, — тихо відповів він, — це не бачити її. Не чути. Не відчувати. Її відсутність… — він притиснув руку до грудей, — це біль, сильніший за будь-яке покарання Ради.

Голос його тремтів на межі зламу, та водночас у ньому звучала незламна рішучість — тверда, майже небезпечна.

— Вона близько. Я це знаю. Я відчуваю її.

Селіна дивилася на нього довше, ніж зазвичай. Їй не подобалася ця правда, але заперечити її вона не могла. Магія навколо Ліана пульсувала, немов жива, реагуючи на кожен його спогад про Талірею, на кожен подих, у якому звучало її ім’я.

У світі богів напруга була не меншою.

Талірея стояла у величному залі, де стіни сяяли холодним білим світлом, а підлога відгукувалася тихим пульсом магії. Храм, який колись був для неї джерелом сили, сьогодні здавався кліткою. Обмеження, накладені наставниками, стискали її зсередини. М’які, але нещадні нитки енергії стримували її магію, мов холодні кайдани, що не залишали слідів — лише біль.

Та нитка між нею і Ліаном не піддавалася жодним обмеженням. Вона прорізала печатки, ігнорувала заборони, жила власним ритмом.

Кожен його крок відлунював у її грудях теплим імпульсом. Кожен його подих доходив до неї легким поштовхом магії. Кожен його спогад про неї змушував її тіло тремтіти, ніби вона стояла поруч із ним, а не за межами світів.

— Його серце б’ється, як моє… — прошепотіла вона, торкаючись ефірної нитки, що пульсувала між ними.

Вона світилася золотом — теплим, живим, справжнім.

— Наш зв’язок — це не просто магія, — продовжила Талірея. — Це більше. І ніхто не змусить мене відмовитися від нього.

Її голос був тихим, але сила, що прозвучала в ньому, змусила навіть енергію храму завмерти.

Коли вечір знову опустився на місто, Ліан зробив вибір.

Він зібрав Арена й Селіну в задній кімнаті майстерні. Стіл був усіяний стародавніми свитками, мерехтливими каменями та захисними амулетами, повітря пахло озоном і старою магією.

— Я мав сказати вам це раніше, — почав він. — Але Талірея… це не просто прив’язаність. Не закоханість. Це зв’язок, який неможливо розірвати. Ми пов’язані магією, душею, усім, що існує між світами.

Селіна обережно торкнулася його плеча.

— Ліане… ти впевнений?

— Абсолютно. Якщо я не знайду її — я зійду з розуму. І це не перебільшення.

Арен, який досі мовчав, повільно кивнув:

— Тоді ми допоможемо.

Він розклав магічні маяки — прозорі сфери з тремтливими вогниками всередині. Вони мали посилити резонанс між Ліаном і Таліреєю.

Селіна тим часом готувала захисні свитки — тонкі, мов павутиння, але достатньо сильні, щоб стримати стороннє втручання богів.

— Використовуй їх лише в крайньому разі, — сказала вона. — Але вони дадуть тобі час. Хоч трохи.

У світі богів Ардан теж не дрімав.

Він стояв перед відображенням земного світу, де пульсувало золоте марево. Він бачив, як Ліан рухається, як його магія шукає шлях до Таліреї.

— Вони намагаються з’єднатися, — холодно промовив він. — Цього не можна допустити. Їхній союз загрожує балансу.

Наставники мовчки погодилися.

Але Талірея відчула їхній намір ще до того, як вони почали діяти.

Нитка між нею і Ліаном спалахнула теплом — і в ту ж мить вона зрозуміла: він іде до неї.

Обмеження стиснулися сильніше, та вона вчепилася в нитку обома руками, впускаючи в неї всю свою силу.

— Я не дозволю, — прошепотіла вона, і її очі спалахнули золотим світлом. — Я не дозволю нікому нас розділити.

Коли Ліан прибув до місця зустрічі — на окраїну старого району, де магія світу богів найчастіше торкалася землі, — повітря раптово змінилося.

Воно стало теплим. Живим. Наповненим напругою.

І тоді він побачив її.

Вона стояла перед ним — мов тінь і світло водночас. Її силует був реальним, хоч магія світу богів переливалася навколо неї захисним куполом. Їхні погляди зустрілися — і ні туман, ні вечір, ні сам світ більше не мали значення.

Лише вони.

Хвиля енергії пройшла крізь них із такою силою, що перехопило подих. Магія їхнього зв’язку спалахнула золотом, струмуючи від рук до серця, від серця — до всього світу.

Він зробив крок. Вона відповіла тим самим. І їхні пальці торкнулися.

Жар пронизав Ліана, магія хлинула в нього, немов він повернув собі загублену половину душі. Талірея тремтіла — не від страху, а від сили й глибини емоцій, від того, що знову відчувала його так близько.

Він притягнув її до себе. Вона обвила його руками. Їхні серця билися в унісон.