Розділ 18

Розділ 18: Розрив і біль

Ніч була холодною й мовчазною, коли Ліан стояв на мосту, ніби забутий і світом, і небом. Темний туман повільно стелився над водою, огортаючи каміння й перила, залишаючи на них вологий холод. Здавалося, міст завис у порожнечі, відірваний від міста й часу. Але справжня порожнеча була всередині нього.

Він відчував не просто втрату — він відчував дірку, вирвану частину себе. Там, де завжди жила Талірея — її тепла пульсація, шепіт магії, легкі відблиски енергії, — тепер залишився оголений нерв. Наче хтось різко розірвав живу нитку й залишив обпалені, болючі краї.

Повітря стало важчим, барви міста зблякли, ніби ніч висмоктала з них світло. Навіть шум річки звучав приглушено, глухо, мов крізь товсту завісу. Він більше не чув того ніжного відлуння, яке завжди приходило від Таліреї. Її присутність звелася до майже невловимого імпульсу — слабкого, крихкого, як тінь свічки під сильним вітром.

Кожен подих болів.
Кожен удар серця був схожий на удар кулаком зсередини.
Кожен крок віддавався пустотою.

Йому хотілося простягнути руку й відчути її пальці, її шкіру, її тепло. Він знав, що не торкнеться. Але тіло все одно тягнулося вперед — сліпий рефлекс, сильніший за холод, сильніший за страх.

У світі богів

Талірея стояла серед сяючих колон храму, які колись були її домом і силою. Тепер вони здавалися їй кандалами — в’язницею з золота й світла. Її власна магія, та, що завжди текла вільно, шурхотіла, мов дихання світанку, тепер була скута, здавлена, затиснута чужою волею.

Наставники стояли навколо неї півколом: обличчя незворушні, погляди гострі, мов леза. Вони бачили її силу, але не чули, як тріскається її внутрішній світ.

Ардан наблизився першим. Його кроки були тихими, майже нечутними, але кожен із них віддавався у грудях Таліреї важким, глухим ударом.

— Ти повинна зосередитися, — промовив він. Його голос був рівним і холодним, мов крижана вода. — Зв’язки зі смертними роблять тебе слабкою. А слабкість небезпечна.

Слова втратили сенс.
Не тепер.
Не після всього, що вона відчула за останні дні.

Бо саме цей зв’язок робив її живою.

Магія контролю стискала її зсередини, мов холодні руки, що охопили серце й не дозволяли йому битися в ритмі Ліана. Кожна спроба доторкнутися до нитки між ними зустрічала опір — і чим сильніше вона боролася, тим нестерпнішим ставав біль.

Коліна слабшали.
Губи пересихали.
Магія миготіла й гасла, немов світло, яке намагаються задушити.

Нитка між ними тоншала… але не зникала.

— Я не можу… — прошепотіла вона, стискаючи кулаки так, що нігті вп’ялися в шкіру. Голос тремтів від болю, що розривав душу. — Це… боляче… але я не залишу його. Ніколи.

Ардан здригнувся — лише на мить, ледь помітно. Та замість відповіді він підняв руку, посилюючи контроль.

І в ту ж мить нитка не витримала.

Розрив був миттєвим.

Ліан відчув удар у груди так сильно, що повітря вирвалося з легенів. Йому здалося, ніби блискавка розірвала його навпіл. Ноги підломилися, і він схопився за перила, щоб не впасти в темну воду під мостом.

Біль прокотився тілом хвилею — гарячою, задушливою. Судоми пробігли по руках, змушуючи пальці тремтіти. В очах потемніло, зір на мить зник.

Він схлипнув — але це був не плач.
Це був крик внутрішнього світу, що руйнувався.

— Талі… — вирвалося з грудей. — Таліреє…

Відповіла тиша.
Холодна.
Глуха.
Безжальна.

Але він знав: це не вона. Це — вони. Їхні обмеження. Їхній страх. Їхнє бажання зламати те, що не повинно було існувати.

Він заплющив очі — і в ту ж мить відчув її.

Слабко.
Крихко.
Але відчув.

Її біль. Її задушений крик. Її бажання прорватися до нього. Її тіло, що тремтіло під тиском. Її магію, скуту невидимими ланцюгами.

Вона була поруч настільки, наскільки могла.
Через скло.
Через бар’єр.
Через чужу волю.

Ліан уперся лобом у холодний камінь мосту й закричав у ніч:

— Таліреє! Чуєш мене?! Я знайду тебе! Я не відступлю!

Його крик, сповнений розпачу й сили, розірвав туман, зрушив повітря, підняв вітер. Тиша більше не була тишею. Міст більше не був порожнім.

У храмі

Її серце здригнулося.

Талірея схопилася за калиду на грудях — маленький срібний символ, подарований їй Ліаном. Пальці затремтіли, коліна підкосилися, і вона майже впала на холодний мармур храму — настільки потужно її накрила хвиля його відчаю.

Вона чула його голос усередині себе.
Не вухами — серцем.

І це стало останньою краплею.

Наставники одразу це помітили.

— Ти надто прив’язана, — повторив Ардан, але тепер у голосі з’явилася напруга. — Це потрібно зупинити. Заради тебе самої.

Він не розумів.
Вони ніколи не розуміли.

Талірея підняла на нього очі — і вперше там було щось, що змусило його насторожитися. Сила, не схожа на жодну з тих, що вони знали.

Її зв’язок із Ліаном не був магією.
Не був помилкою.
Не був слабкістю.

Це було щось глибше.

— Ліане… — прошепотіла вона, і одна прозора сльоза скотилася по щоці, впавши на холодний мармур. — Я з тобою. Я чую тебе. Я не зупинюся.

Холодні ланцюги тиску не заглушили її внутрішнього полум’я — вони лише зробили його яскравішим.

Ніч у місті

Ліан стояв на мосту ще довго. Ніч повільно відступала, але він не помічав світанку. Серце боліло, та серед цього болю жевріла ледь відчутна тепла нота — слабкий, але живий імпульс.

Вона тут.
Вона бореться.
Вона думає про нього.

І нитка між ними — хоч і зламана — стала жорсткішою, міцнішою. Біль лише загартував її.

Він стиснув кулаки. Голос був тихим, але непохитним:

— Я не дозволю нікому тебе відібрати. Нікому. Навіть богам.