Розділ 17

Розділ 17: Погоня за світлом

Ліан прокинувся серед нічної тиші майстерні, і порожнеча поруч відчувалася майже фізичним болем. Холодне полотно під боком зберігало слабкий відбиток тепла — ніби пам’ять тіла вперто трималася за Талірею, відмовляючись прийняти її відсутність. Повітря дихало ледь вловимим відлунням її магії, тонким, як запах світла після згаслої свічки, і здавалося, що її тінь усе ще стоїть поряд.

Він повільно підвівся й поклав руку на кристал, що м’яко світився в напівтемряві. Хвиля тепла прокотилася крізь пальці — рідкісна енергія, знайома лише йому, відгук на її присутність.

— Таліреє… — прошепотів він. — Де ти зараз? Що з тобою роблять?

Кристал відповів легким, нерівним пульсом. Саме так вона завжди відчувалася поруч: тепла, ясна, трохи нестримна, жива. Але тепер її енергія була приглушена, ніби захована за важкою завісою, за лаштунками іншого світу.

Після її зникнення в Ліані змінилося все. Сон став уривчастим, поверхневим; дні й ночі змішалися в безперервну роботу. Він виснажував себе, шукаючи відповіді в рунах, стародавніх текстах, у сплетіннях магічних потоків. Колеги помічали, як його погляд став гострішим, темнішим, рухи — різкішими. Магія під його пальцями зривалася без контролю, реагуючи на кожну думку про неї, на кожен спогад.

Селіна, втомлена його станом, поклала свиток на стіл трохи голосніше, ніж зазвичай, ніби намагаючись повернути його до живого світу.

— Ліане, — сказала вона, стискаючи губи, — ти не можеш весь час шукати її думками. Нам потрібні результати. Ти знищуєш себе.

Він навіть не глянув на свиток. Ліан знав: жодні записи не скажуть йому того, що вже знає його серце. Магнетизм між ним і Таліреєю став настільки сильним, що часом здавалося — він відчуває кожен її рух у власних грудях. Руки тремтіли від раптових хвиль енергії, що приходили нізвідки — її енергії. Повітря навколо теплішало, коли він думав про неї. Шкіра пам’ятала її дотик так гостро, що це майже палило зсередини.

А у світі богів Талірея відчувала не менший біль.

Її тримали під постійним наглядом. Срібні колони храму, що колись здавалися величними, тепер нагадували пастку — блискучі, безжальні ґрати. Ардан стежив за кожним її рухом, і його погляд ковзав по ній із прихованою підозрою. Старші богині накладали обмеження на її силу, приглушуючи її, відтинаючи від джерел, які раніше були відкриті.

Та нитка, що зв’язувала її з Ліаном, пульсувала всупереч усьому — вперто, гаряче, живо. Талірея торкнулася грудей і відчула його: його тривогу, його безсонні ночі, його жагу знайти її.

— Я не можу залишитися тут, — прошепотіла вона, вдихаючи прохолодне нічне повітря храму. — Він кличе мене… і я чую.

Обмеження не стримували її — вони лише загострювали рішучість вирватися.

Тієї ночі Ліан більше не міг сидіти на місці. Щось у грудях різко смикнулося — відчуття, ніби нитка між ними натягнулася до межі. Він вийшов у місто, не знаючи точно, куди йде, але кожен крок підказував невидимий поклик.

Туман огортав вулиці, але він відчував її сліди в магії — крихітні спалахи тепла в повітрі, ледь помітні зміни в потоках. Інші не помітили б цього ніколи. Він — помічав. Він чув. Він ішов за нею так само природно, як ідуть за власним диханням.

І тоді він зупинився на мосту.

Повітря там було іншим — теплішим, живішим, наповненим пульсацією. Він відчув її ще до того, як побачив.

І вона з’явилася. Стояла на іншому боці мосту, мов світло серед ночі. Їхні погляди зустрілися — і світ зник. Магнетизм між ними спалахнув так сильно, що Ліан відчув, як серце болісно здригнулося, ніби нарешті знайшло своє місце.

Талірея зробила крок, і простір навколо неї спалахнув золотистим сяйвом. Її магія обіймала його ще здалеку — теплом, силою, нетерплячим бажанням.

— Ліане… — її голос тремтів, але в ньому жила надія. — Світ богів ще не відпускає мене. Але я не могла більше терпіти цю відстань. Я відчувала тебе щомиті.

Він простягнув руки. Їхні пальці торкнулися — і світ вибухнув світлом.

Хвиля енергії прокотилася крізь них обох — тепла, бажана, рідна. Серця забилися в одному ритмі, дихання підлаштувалося одне під одного. Він відчував її думки так близько, ніби вони були частиною його самого.

Кожна клітина їхніх тіл пам’ятала ніч близькості: шкіра тремтіла там, де торкалися губи; серце рвалося вперед, впізнаючи її магію; душа відгукувалася на кожен подих.

— Ми знайдемо спосіб, — прошепотів Ліан, стискаючи її руки. — Навіть якщо весь світ буде проти нас.

Талірея підняла очі — і в них палав вогонь.

— Я вірю. Бо тепер ми зв’язані не лише магією. Наші душі переплелися. І жоден бог, жодне правило, жоден світ не зможе цього розірвати.

Місто занурилося в нічну тишу. Та їхні серця, б’ючись в одному ритмі, кидали виклик і богам, і долі. І хоча обмеження ще існували, магнетизм між ними став не просто силою.

Він став обітницею.

Вони ще зустрінуться відкрито.
І тоді вже ніхто не зможе їх зупинити.