Розділ 16

Розділ 16: Перша розлука

Місто потопало в густих фіолетових сутінках, що повільно сповзали з дахів, немов важка тканина, виткана з тіней і приглушеного світла. Ліан вийшов із майстерні, притримуючи двері довше, ніж було потрібно, ніби боявся, що з їхнім зачиненням щось зникне безповоротно. Повітря здавалося дивно напруженим — густим, тягучим, просякнутим передчуттям. І в самому центрі цього відчуття вібрувала магія Таліреї.

Вона тягнула його до себе — пульсувала в грудях, у пальцях, у кожній клітині тіла. Притягання стало настільки сильним, що інколи його кроки самі сповільнювалися, ніби щось намагалося розвернути його назад: знайти її, побачити, просто торкнутися… Але поряд із цією солодкою, знайомою силою з’явилося інше відчуття — гостре, холодне, насторожливе. Попередження. Сигнал небезпеки, що прорізав тяжіння, мов лезо.

Цього разу перешкоди не можна було ігнорувати. Він відчував це майже фізично — як тиск на груди.

У світі богів

Ардан стояв у Залі Століть — величезному просторі, зведеному з чистого сяйва. Стіни переливалися сріблом, стеля світилася власним холодним світлом, а під ногами ковзали тіні великих рішень, ухвалених тут протягом еонів.

Перед ним височіли старші наставники — кожен із них був уособленням влади, присутністю, здатною зламати смертне серце одним лише поглядом.

— Вона порушила межі дозволеного, — промовив Ардан, тримаючись рівно, хоча його магія вирувала всередині, здіймаючи ледь помітні хвилі на срібній підлозі. — Якщо не відокремити смертного від Таліреї, баланс між світами буде зруйновано. Їхній зв’язок стає надто сильним. Надто небезпечним.

Його голос був холодним, але за цим холодом ховалася ревність — та, яку він не міг дозволити собі показати. Він надто добре відчував, що відбувається між ними. І це лякало його більше, ніж будь-яка загроза балансу.

Наставники мовчали.
А мовчання богів завжди важило більше за вирок.

Талірея

Вона стояла у срібному залі свого храму. Її босі ступні ледь торкалися поверхні, що світилася м’яким світлом, але цього разу в ньому було щось холодне, непривітне — ніби сам храм реагував на те, що вона намагалася приховати.

Нитка, що зв’язувала її з Ліаном, тремтіла. Живий, чуттєвий зв’язок, який раніше дарував тепло, тепер розтягувався під тиском божественної влади. Її груди здавило болем, ніби серце намагалися відірвати від іншого серця, що билося далеко, у смертному світі.

Вона знала: розрив буде болючим. Нестерпним.
І все ж вона підняла голову.

— Я не залишу його назавжди, — прошепотіла Талірея, і голос її тремтів. — Навіть якщо ви цього бажаєте… я не зникну з його життя.

Але світ богів не питав дозволу.

Магія — холодна, стримана, владна — почала обережно, але невблаганно відтягувати її назад. Талірея відчувала, як нитка між ними натягується, болить, вібрує… але не рветься. І саме це робило біль ще гострішим. В її очах з’явилися сльози, але жодна з них не впала.

Ліан

У майстерні він раптово зупинився, ніби перед ним виросла стіна — невидима, але непереборна. Повітря стало важким, холодним, як перед бурею. І тоді він відчув це.

Порожнечу.

Ту, що з’являється лише тоді, коли з душі виривають щось справді важливе.

Руки затремтіли. Серце збилося з ритму, болісно, уривчасто. Він намагався вловити її магію, її присутність, той знайомий внутрішній дотик — але нитка, яка завжди жевріла в грудях теплом, тепер стала далекою, схожою на ледь чутний шепіт з іншого краю світу.

— Таліреє… — зірвалося з його губ.

Це було не просто ім’я.
Це був крик втрати.

Селіна, проходячи повз, зупинилася і з тривогою подивилася на нього.

— Ліане… ти виглядаєш зовсім виснаженим. — Вона обережно простягла йому свиток. — Ти весь час ніби слухаєш когось. Чи… когось відчуваєш поруч?

Він не відповів. Він не міг.

Його думки розривалися між бажанням бігти, знайти її, побачити — і гірким усвідомленням, що це неможливо. Що її відтягнули. Забрали. Відірвали.

Арен стояв у тіні дверей і уважно спостерігав. Його погляд був гострий, проникливий.
Він бачив у Ліанових очах не просто втому.

Він бачив втрату.

Таку, яку чоловіки переживають лише тоді, коли втрачають когось важливішого за себе.

У храмі

Талірея стояла на колінах, стискаючи поділ своєї сукні, ніби це могло втримати бодай крихту зв’язку. Дихання було важким, рухи — уривчастими. Вібрація нитки боліла, але вона вперто не дозволяла їй зникнути.

Вона знала: ця розлука — лише перша з багатьох.
Але вона також знала — їхній зв’язок не зламати.

Жодною силою богів.

Ніч у місті

Ліан вийшов на міст через річку. Вода під ним була темною й глибокою, як ніч, що повільно опускалася на місто. Вітер торкався обличчя, але холоду він майже не відчував.

Він відчував тільки її.

Він заплющив очі й торкнувся грудей — там, де раніше було тепло, ніжність, присутність.

Тепер там була порожнеча.
Холодна. Різка.

Та попри біль, десь глибоко всередині жевріло наполегливе відчуття:

ця розлука лише загартує їхній зв’язок.

Магія, що тягнула їх одне до одного, не зникла — вона сховалася глибше, перетворюючись на щось сильніше, ніж просте тяжіння.

І там, у світі богів

Талірея стояла біля прозорої арки, що виходила в безкінечний небесний простір. Її плечі тремтіли, але в очах уже не було лише болю.

Там народжувалася рішучість.

Їх розділили.
Але не зламали.

І вона знала:

настане час, коли вони знову зустрінуться.
І цього разу — ніщо, навіть боги, не зможе розлучити їх.