Розділ 15

Розділ 15: Магія і заборони

Ліан увійшов у майстерню так тихо, як тільки міг, але простір одразу зустрів його хвилею густої, напруженої магії. Повітря було важке, насичене сухим запахом озону й гарячого каміння, ніби в ньому зависли іскри, що не встигли згаснути. Кожен рух спричиняв ледь чутне тріскотіння, а тіні на стінах тремтіли, мов живі, витягуючись і знову стискаючись у вузьких проходах світла.

Арен стояв біля великого фокус-кристалу — прозорої глиби, висіченої з матеріалу, який реагував лише на найскладніші закляття. Тепер кристал пульсував тривожним фіолетовим світлом, ніби відгукувався на внутрішній дисбаланс. Лоб Арена був зім’ятий зморшками, а рухи рук — точні й водночас нервові, немов він стримував силу, здатну вийти з-під контролю.

Селіна сиділа поруч, тримаючи свиток, на якому символи самі змінювали форму, повільно перетікали один в одного, наче дихали. Її очі метнулися до Ліана — оцінюючі, стривожені, уважні до кожної дрібниці.

— Ліане… — нарешті промовив Арен, навіть не повертаючись повністю. — Ми мусимо поговорити. І серйозно.

Ліан зупинився на порозі. У грудях раптово спалахнула знайома, тягуча нитка — та особлива хвиля, що з’єднувала його з Таліреєю. Він відчув її так чітко, ніби вона стояла поруч: як теплий подих на шкірі, як легкий тиск у серці. Кров відгукнулася миттєво, серце прискорило ритм, наче саме ім’я могло змінити хід його пульсу.

Арен продовжив, і його голос був важким:

— Рада магів надсилає попередження. Енергія навколо тебе нестабільна. Системи реагують на твою присутність у майстерні так, ніби ти — розлом, а не маг. Це загрожує всім нашим експериментам. І — що важливіше — загрожує тобі самому.

Селіна нахилилася вперед, свиток тихо шаруднув:

— Ти усвідомлюєш, наскільки глибокі зміни в тобі відбуваються? Це не просто резонанс. Це… перетворення. І воно напряму пов’язане з тією богинею.

Ліан стиснув кулаки. Він намагався приховати, як тіло відгукується на одне лише слово — вона. Дихання стало нерівним, у скронях відлунював пульс, а всередині розгортався знайомий, небезпечний спокій.

— Я знаю, що ризикую, — тихо відповів він. — Але це відчуття… те, що вона поруч… те, що ми пов’язані… це важливіше за всі правила світу.

Слова прозвучали тихо, але в них було стільки напруги, що навіть кристал здригнувся, відповівши коротким спалахом світла.

У цей самий час у світі богів Ардан стояв перед старшими наставниками. Їхні постаті — сяючі, величні, безликі — височіли над ним, мов колони з чистого світла й задуму. Простір навколо був холодним і беззвучним, позбавленим запахів і тіней, але сповненим сили.

Ардан простяг руки, демонструючи візерунок енергетичних порушень.

— Вона зближується зі смертним, — його голос лунав чітко, майже гостро. — Якщо не втрутитися, баланс між світами буде порушено. Їхній зв’язок росте… і виходить за межі дозволеного.

Старші мовчали. А тиша богів завжди була найстрашнішою.

— Вона ризикує всім, — додав Ардан вже тихіше. — І навіть тим, що лежить за межами «всього».

Талірея відчула хвилю контролю, що насувалася на неї, мов холодний шторм. Вона втягнула подих — важкий, різкий, ніби повітря раптом стало надто щільним. Вона знала: наставники почали тиснути. Вони відчули її емоції. Їхня увага була прикута до неї.

Їй слід було відступити. Сховатися. Перервати кожен контакт.

Але її руки… її серце… її магія…

Усе одно тягнулися до нього.

І коли вона ступила у перехід між світами та побачила Ліана, подих перехопило. Він стояв біля великого вікна майстерні, освітлений теплим сяйвом магічних ламп. Його силует був знайомий до болю. Очі — темні, палаючі. Енергія — сильна й водночас нестійка, крихка у своїй могутності, і саме ця крихкість робила її небезпечною.

Вона торкнулася його пальців.

І магнетизм вибухнув.

Не м’якою хвилею, як раніше. Не тихим, стриманим потягом.
А спалахом світла.

Повітря здригнулося, по шкірі пробігли іскри, а серця забилися в абсолютному унісон. Магія, що завжди текла між ними тонкою ниткою, тепер стала потужною рікою, що лилася з них обох, переплітаючись і зливаючись.

Тіла тремтіли. Думки розсипалися. Кожна заборона, кожна межа, кожне застереження розуму розтанули, мов дим.

— Ми не можемо ігнорувати правила… — прошепотіла вона, але голос зірвався, бо тіло відповідало на кожен його рух. — Але я… я не можу залишити тебе.

Ліан обійняв її так, ніби саме вона була центром світу, а все інше — лише тінями довкола. Його руки лягли на її спину, притискаючи ближче, міцніше. Її подих зламався в його грудях, а їхня магія переплелася так щільно, що межі між ними почали стиратися.

— Я відчуваю тебе в кожній клітині, — сказав він. — У кожному диханні. У кожній думці. У кожному русі. І ніщо — жоден бог, жодна Рада, жодне правило — не здатне розірвати цей зв’язок.

Його слова стали клятвою. Небезпечною. Забороненою. Священною.

Ніч сховала їх у свої обійми. Повітря пульсувало, ніби саме небо відгукувалося на їхній союз. Магія роїлася навколо — тонкі золоті й срібні нитки спліталися у вихор, що огортав їхні силуети, і світло танцювало по шкірі.

Заборони перетворилися на тло, бляклий шум. Майстерня мовчала. Світ богів теж.

Вони стояли посеред всесвіту, який намагався їх роз’єднати, але з кожною секундою лише посилював те, що мав зруйнувати.

Їхні серця билися як одне.
І жодна сила у світах не могла зупинити їхній потяг одне до одного.