Розділ 14

Розділ 14: Перешкоди і тіні

Наступного ранку Ліан увійшов у майстерню й відчув напруженість ще до того, як побачив колег. Повітря було густим, важким, мов перед грозою, і мало присмак озону, ніби магія тут не встигла вивітритися за ніч. Магічні кристали тьмяно мерехтіли, їхнє світло було нерівним, тривожним, наче вони намагалися попередити про щось невидиме. Арен стояв біля великого центрального кристалу, зосереджений і мовчазний; його руки світилися тонкими блакитними нитками енергії, що пульсували в такт його подиху, а обличчя залишалося напружено серйозним. Селіна сиділа за столом, схилившись над магічними свитками; її пальці ледь тремтіли, ковзаючи по символах, але голос, коли вона заговорила, був стриманим і рівним.

— Ліане, — почала вона, навіть не піднімаючи очей, — твої експерименти можуть зачекати. Нам потрібна твоя увага. Є новини від Ради магів: з’явилися аномалії в енергії навколо міста.

— Аномалії? — перепитав він, хоча слова прозвучали глухо. Його думки вперто тягнулися до Таліреї, мов тонка, але міцна нитка, яку неможливо обірвати.

Він не міг забути вчорашнього вечора. Місто тоді повільно занурювалося в темряву, ліхтарі коливалися від легкого нічного вітру, і повітря пахло холодним камінням та вологою. Вона з’явилася тихо, майже непомітно, і світ одразу змінився. Її присутність була хвилею — сильною, але водночас ніжною; хвилею, що накривала його тіло й душу, відтинаючи всі інші думки, залишаючи лише відчуття їхньої близькості. Ліан відчував не тільки бажання — хоча воно спалахувало між ними яскраво й безжально, — він відчував щось глибше: невидиму силу, що з’єднувала їхні серця й думки, мов магічний міст, перекинутий між світами.

— Ліане, — промовила Талірея того вечора тихим, але твердим голосом, у якому чулося стримане хвилювання, — ми не можемо залишатися разом відкрито. Твої колеги, люди твого світу… і мої наставники з божественного світу… вони не зрозуміють.

Він зробив лише крок у її бік, але цього було достатньо, щоб магнетизм між ними став майже відчутним фізично. Повітря загусло, ніби опираючись їхньому зближенню.

— Я не хочу їх розуміння, — відповів він, відчуваючи, як його тягне до неї з силою, якій неможливо чинити опір. — Мені вистачає того, що я відчуваю тебе зараз.

Вона опустила погляд, і в цьому жесті було більше болю, ніж сумніву. Її пальці ледь торкнулися його руки, і від цього дотику по ньому прокотилася хвиля тепла, змішана з тихим тремтінням. Він розумів: вона говорить не зі слабкості, а зі страху — страху, який міг зачепити їх обох.

Бо перешкоди вже наближалися. У світі богів Ардан дедалі частіше втручався в її рішення, холодно й наполегливо, намагаючись обмежити її свободу, контролювати кожен крок. Талірея знала: кожна зустріч із Ліаном — це ризик, небезпечний виклик правилам, написаним задовго до їхнього народження. Та магнетизм і бажання проростали швидше за страх. І що ближчими вони ставали, то відчутнішою була загроза.

У майстерні Ліан відчував її присутність навіть крізь стіни. Ніби її енергія залишила в ньому слід, тонкий, але постійний. Кожен його дотик до артефактів відгукувався дивним резонансом, перегукуючись із силою, яку він упізнавав безпомилково. Це лякало й водночас дарувало глибинне, майже заспокійливе тепло. Він усвідомлював: їхні душі вже переплелися настільки тісно, що жодні зовнішні заборони не могли легко розірвати цей зв’язок.

І коли ввечері вона знову прийшла, з’явившись у тіні біля дверей, Ліан навіть не здивувався. Він відчув її ще до того, як повернув голову, — за зміною повітря, за прискореним ритмом власного серця.

— Якщо ми не будемо обережні, — прошепотіла Талірея, торкаючись його руки, — втрутяться і твій світ, і мій… Але я не відпущу тебе. Я… не можу.

Їхні пальці сплелися, і в ту мить магнетизм між ними став майже видимим. Повітря навколо пульсувало, ледь іскрилося, відгукуючись на їхню близькість. Тіло Ліана реагувало на кожен її рух, на кожен подих. Він відчував, як серце прискорює ритм не лише в ньому — її ритм збігався з його, дихання синхронізувалися, ніби вони були єдиною істотою.

Іноді він ловив себе на думці, що фізично не здатен відірватися від неї — настільки сильною була сила тяжіння, яку вони створювали разом. Це було не лише бажання і не лише магія — щось глибше, первісне, ніби сама доля тягнула їх одне до одного, зневажаючи правила світів.

Вечір закінчився тишею, наповненою напруженим вогнем. Ззовні все виглядало спокійно, майже звично, але всередині них палала буря — тілесна й душевна водночас, пекуча й болюча. Вогонь, який тягнув їх ближче, попри небезпеку, контроль і невидимі нитки влади, що вже намагалися втрутитися в їхні долі.

І що сильнішою ставала ця заборонена близькість, то очевиднішим було: справжні перешкоди ще тільки наближалися.