Розділ 13

Розділ 13: Тіні минулого

Ліан увійшов до своєї майстерні, і знайомий простір зустрів його тихим гулом магії. Тут усе було розкладене в акуратному хаосі: книги з потемнілими сторінками лежали відкритими на столах, свитки були згорнуті й перев’язані тонкими стрічками, а магічні кристали займали свої місця у металевих тримачах, випромінюючи м’яке, напівживе світло. У повітрі витав запах старого пергаменту, воску й озону — слід недавніх заклять, що ще не встигли розчинитися.

Його колеги, маги-помічники Арен і Селіна, вже чекали на нього. Вони стояли біля центрального столу, схилившись над розкладеними свитками, час від часу торкаючись напівпрозорих кристалів, які тихо дзвеніли, реагуючи на дотик. Лампи відкидали тепле світло, і тіні рухалися по стінах, ніби теж брали участь у роботі.

— Ліане, ти затримався, — сказала Селіна, підвівши голову. У її голосі була стримана напруга, а в очах — легка тривога. — Ми на порозі відкриття нового закляття. Навіть якщо це лише тестова ітерація, твоя присутність зараз критично важлива.

Ліан кивнув, але цей рух був майже механічним. Думками він був далеко звідси — там, де ніч пахне інакше, де повітря тремтить від знайомої присутності. Він відчував Талірею навіть крізь кам’яні стіни майстерні: тонким, ледве вловимим пульсом, що проходив крізь груди й змушував серце битися швидше. Спогади про її дотики, погляди, її близькість спливали знову й знову, заважаючи зосередитися на формулах і символах.

— Вона знову у твоїх думках, — тихо промовив Арен, уважно подивившись на нього. — Та жінка, так?

У його голосі було не лише зацікавлення. Там звучало попередження, зважене й холодне.

— Ліане, — продовжив він після короткої паузи, — це небезпечно. Якщо емоції почнуть втручатися в роботу, магія може вийти з-під контролю. Ти сам це знаєш.

Ліан повільно похитав головою. Він не знаходив слів, які могли б пояснити те, що відчував. Це було не просто захоплення і не звичайний потяг. Магнетизм Таліреї пронизував його наскрізь, підпорядковуючи думки, серце, саму суть. Ніби щось давнє й невидиме нарешті прокинулося.

Тим часом у світі Таліреї розгорталися зовсім інші події.

Її божественні наставники й родина спостерігали за нею крізь складну систему магічного контролю — древнього, холодного, створеного для того, щоб утримувати богів на відстані від смертних. Срібні зали її храму були наповнені напівпрозорим світлом, а повітря там було важким від сили, що не терпить порушень.

Її старший брат Ардан першим відчув зміну.

— Вона зближується зі смертним, — сказав він рівним, жорстким голосом, що відлунював між колонами. — Це порушення. Якщо інші дізнаються…

— Я знаю, — відповіла Талірея. Вона стояла серед колон, не відводячи погляду. Її голос був спокійним, але всередині кипіли емоції. — Але я не можу його залишити. Він відчуває мене так, як ніхто ніколи не відчував.

Тиск посилювався. Попередження, заборони, холодні сигнали контролю — усе це накочувалося на неї хвилями. Кожна зустріч із Ліаном ставала ризиком. Але що сильнішими були обмеження, то міцнішим ставав їхній зв’язок. Його присутність у її думках пробуджувала нові потоки енергії, і нитка між ними натягувалася дедалі тугіше.

У майстерні Ліан заплющив очі. На мить усе навколо зникло, залишилося лише відчуття — її близькість, тепло і водночас страх. Він розумів: це більше, ніж магія, більше, ніж тілесний потяг. Це щось, що пробуджує душу, але водночас загрожує зруйнувати всі звичні межі й закони, яким його вчили.

— Ліане, нам треба починати експеримент, — знову озвалася Селіна.

Її голос долинув ніби здалеку. Він чув його, але не відразу зрозумів слова. Навіть звуки майстерні здавалися відлунням чогось іншого — її присутності, що проходила крізь усе.

У світі богів Ардан уже почав готувати кроки для втручання.

А Ліан про це не знав.

Пізніше, коли вечір остаточно зійшов у ніч, він стояв один на мосту. Холодне каміння під ногами, запах річкової води, тиха темрява навколо. І знову — вона. Тепла, недосяжна і водночас настільки близька, що тягнула його всім єством.

Магнетизм між ними більше не був лише емоцією чи бажанням. Він перетворився на невидимий зв’язок, що пронизував простір, переплітав світи і змушував його серце калатати, а душу — тремтіти в передчутті неминучого.