Розділ 12

Розділ 12: Пульс двох тіл

Ліан відчував її ще до того, як побачив. Повітря навколо тремтіло від її присутності — не різко, не яскраво, а м’яко, глибоко, немов тепла хвиля проходила крізь нього зсередини. Ніч дихала повільно, несучи з собою запах вологи, річкової прохолоди й тонкий аромат нічних квітів, змішаний із чимось знайомим, майже впізнаваним — її сутністю. Кожен подих здавався носієм цієї присутності, ніби сама темрява підказувала йому напрямок.

Його серце билося шалено, але не хаотично — воно ніби підлаштовувалося під інший ритм. Тіло реагувало на найменші зміни: на тремтіння повітря, на ледь відчутний рух тіней, на зміну запаху, що ставав теплішим, насиченішим. Невидима нитка тягнула його вперед, наполегливо й водночас обережно, наче не дозволяючи зірватися, але й не даючи зупинитися.

Вона з’явилася беззвучно, мов виринула зі сплетіння тіней. Ліан не почув кроків, але відчув, як простір навколо змінився. Магнетизм між ними став майже фізичним — щільним, відчутним, наче хвиля, що накриває тіло й душу водночас. Руки злегка затремтіли, шкіра відгукнулася теплом, у грудях з’явилося передчуття її дотику — ще до того, як він став можливим.

Він хотів зробити крок, але відчув невидиму межу. Силу, яка тягнула їх одночасно вперед і назад, ніби сама магія визначала момент. Ця затримка лише посилювала напругу, змушувала кожен подих бути глибшим, важчим.

— Ліане… — її голос прозвучав зовсім поруч, низько й тихо, як шепіт ночі між камінням. Від нього крізь усе тіло прокотилася хвиля тепла, проникаючи глибоко, аж до найпотаємніших клітин. — Я відчуваю тебе в собі так само, як і ти відчуваєш мене.

Він кивнув, не в змозі відвести погляд. Її енергія обплітала його з усіх боків, ковзала по шкірі, проникала під неї, торкалася серця, змушуючи його битися сильніше. Кожен подих ставав частиною її присутності, а бажання бути поруч зростало, ставало невідворотним — не як примха, а як внутрішня необхідність, вписана у саму його сутність.

Вона наблизилася ще більше. Тепер їхні тіла ледве торкалися. Ліан відчув тепло її шкіри, легкий аромат волосся — щось між нічними квітами й теплим каменем, що зберіг сонячний жар. Дотик її пальців був коротким, майже випадковим, але крізь нього пройшла хвиля — не різка, а глибока, схожа на струм, що не б’є, а огортає.

Його руки самі потягнулися до неї, ніби знали шлях без участі розуму. Губи мимоволі шукали близькості, не поцілунку — дозволу бути ближче. Серце билося в унісон із її серцем, і цей спільний ритм відчувався навіть у повітрі між ними, наповнюючи простір м’яким, невидимим світлом.

— Я ніколи не відчував нічого подібного… — прошепотів він, майже захлинаючись від емоцій, у яких переплелися бажання, здивування і тривога.

Вона нахилилася ближче, так, що він відчув її подих. — І це лише початок, — відповіла вона тихо. — Кожна наша близькість, кожен дотик робить цей зв’язок глибшим. Ти відчуваєш це, так?

Він відчував. Кожна клітина його тіла прагнула її. Кожен вдих тягнув до її губ, до її рук, до тієї невидимої нитки, що з’єднувала їх не лише емоційно, а й фізично. І він знав — вона відчуває те саме. Магнетизм, якому немає опору. Силу, що не потребує пояснень.

Вони стояли поруч, ледве торкаючись, але вже сприймаючи одне одного наскрізь — тілом, подихом, внутрішнім відлунням. Пульсація сердець, тепло шкіри, короткі дотики рук і магія, що зливалася між ними, робили цю близькість невіддільною. Кожен погляд, кожен найменший рух створював хвилю, яка миттєво відгукувалася в іншому.

Ніч навколо стала тишею, що дихала разом із ними. І Ліан зрозумів: він більше не може уявити себе без цього зв’язку. Не окремо. Не на відстані.
І Талірея відчувала те саме.

Їхні тіла, серця і душі тягнулися одне до одного невідворотно — силою, яку навіть сама магія світу не могла розірвати, лише поглибити, перетворюючи цей зв’язок на щось значно більше за просту близькість.

 навколо тремтіло від її присутності, пронизане легким теплом і невидимою хвилею енергії, що тягнула його до неї. Кожен подих нічного вітру здавався носієм її сутності, ніби сама ніч відгукувалася на її близькість. Його серце билося шалено, а тіло реагувало на найменший рух у повітрі, на кожну зміну запаху та тремтіння повітря — ніби невидима нитка вела його прямо до неї.

Вона з’явилася беззвучно, крокуючи крізь тіні, і Ліан відчув, як магнетизм між ними стає майже фізичним, як хвиля, що огортає тіло і душу водночас. Руки тремтіли, шкіра проймалася передчуттям її дотику. Він хотів підійти, але відчував невидиму силу, яка тягнула їх одночасно вперед і назад, наче сама магія вирішувала, коли вони можуть з’єднатися.

— Ліане… — її голос прозвучав зовсім поруч, і від нього крізь усе тіло прокотилася хвиля тепла, що пронизала навіть найглибші клітини. — Я відчуваю тебе в собі так само, як і ти відчуваєш мене.

Він кивнув, не в змозі відвести погляд. Відчуття її енергії обплітало його з усіх боків, проникаючи під шкіру, торкаючись серця, змушуючи його калатати сильніше, ніж будь-коли. Кожен подих ставав частиною її присутності, а бажання бути поруч зростало, стаючи невідворотним, наче сама доля їхніх душ підштовхувала їх одне до одного.

Вона наблизилася ще більше, і тепер їхні тіла ледве торкалися. Ліан відчув її тепло, легкий аромат волосся, солодку енергію дотику пальців, що пробігла крізь нього хвилею електрики. Руки самі тягнулися до неї, губи шукали її дотик, а серце билося в унісон із її серцем, створюючи ритм, що пульсував у повітрі між ними, заповнюючи простір невидимим світлом їхнього союзу.

— Я ніколи не відчував нічого подібного… — прошепотів він, майже захлинаючись від емоцій, бажання і тривоги водночас.

— І це лише початок, — відповіла вона, нахиляючись ближче. — Кожна наша близькість, кожен дотик робить цей зв’язок глибшим. Ти відчуваєш це, так?

Він відчував. Кожна клітина його тіла прагнула її, кожен подих тягнув до її губ, до її рук, до тієї невидимої нитки, що з’єднувала їхні душі. І вона відчувала те саме — магнетизм, що не можна подолати, силу, яка тягла їх одне до одного не лише емоційно, а й фізично.