Розділ 10

Розділ 10: Вогонь і тінь

Ліан
Ніч опустилася ще глибше, накриваючи місто темним покривалом, але для Ліана ця темрява не була загрозливою. Вона здавалася живою — наповненою подихом, теплом і присутністю, яку він упізнавав навіть із заплющеними очима. Повітря навколо ніби пам’ятало про неї: у кожному пориві вітру, у легкому тремтінні листя, у відлунні власного серця він чув і відчував її.

Талірея була поруч. Він не бачив її, але це вже не мало значення. Її присутність огортала його, мов невидимий вогонь, який не палив, але розпалював щось глибоке всередині — щось нове, некероване, що змушувало кров тремтіти і думки розчинятися.

І тоді вона з’явилася. Тихо, плавно, немов сама вийшла зі сплетіння тіней. Її кроки були майже беззвучними, але простір реагував на неї: темрява відступала, а вітер завмирав, прислухаючись. Магнетизм між ними став таким сильним, що Ліану довелося глибше вдихнути, аби не втратити рівноваги. Наче весь світ коротко хитнувся.

Її очі блищали сріблястим світлом — не просто відбиваючи місяць, а ніби поглинаючи його сяйво і повертаючи сильнішим. У цих очах була сила, що не належала земному світу, але водночас була знайомою, невимовно близькою.

— Ти знову тут, — промовив він тихо, але в його голосі відчувалася буря. Серце билося так швидко, що кожен удар віддавався у горлі. — Я не можу зрозуміти… що це за сила?

Талірея
Вона підійшла ближче — один, другий крок — і ніби частина ночі підкорилася їй.
— Це ми, — сказала вона м’яко, але в її голосі відчувався прихований вимір, глибина, що йшла далеко за межі земного світу. — Те, що зв’язує нас, сильніше за все, що ти знав. І ця сила — твоя відповідь на питання, які ти ще навіть не ставив.

Її рука торкнулася його плеча — легенько, обережно, але цього торкання вистачило, щоб хвиля енергії накрила їх обох. Тіло Ліана здригнулося, ніби через нього пройшов теплий імпульс, не болючий, а наповнений життям. Магнетизм між ними став майже фізичним — він відчував його, як відчувають жар від багаття або силу грози перед дощем.

— Я відчуваю тебе у всьому… — прошепотів він, і ці слова були правдою, якої він не міг приховати. — Навіть коли тебе немає поруч…

Магія і близькість
Її постать змінила повітря навколо, роблячи ніч густішою, насиченішою емоціями.
— І це лише початок, — мовила вона тихо, але так близько, що її подих ковзнув по його щоках. Вона наблизилася ще більше, і тепер між їхніми обличчями залишався лише тонкий подих. — Одного дня ти зрозумієш, що наша близькість не випадкова. І що правда… змінить все.

У цьому не було погрози — лише пророча неминучість, щось, що вже вплетено у їхню долю.

Вони стояли поруч, майже злиті світлом і тінню, і магія між ними пульсувала так сильно, що Ліану здалося, ніби ніч сама починає дихати в тому ж ритмі, що й вони. Невидима хвиля проходила між їхніми душами, з’єднуючи їх у щось значно більше за просто звичайний зв’язок.

Ліан відчував, що цього зв’язку вже не можна розірвати. Якби навіть прийшла розлука — він знав: вона не зітре того, що народилося між ними цієї ночі. Це вже було частиною нього, частиною його серця, частиною його самого.

Ніч, темрява та магнетизм перепліталися у спільному ритмі, і серце Ліана билося в унісон із її, немов відкриваючи шлях історії, яка тільки зароджується, але вже палає всередині них обох. Кожен подих, кожен тремтливий рух тіла, кожна невидима хвиля магії огортала їх, роблячи цей момент вічним.

І навіть коли тіні майбутніх небезпек з’являлися на горизонті його свідомості, Ліан знав: нічого не здатне зруйнувати ту невидиму нитку, що поєднала їх назавжди.