Розділ 9

Розділ 9: Дотик тиші

Ліан
Ліан стояв на березі річки, і нічне повітря навколо здавалося живим. Воно було пронизане її присутністю — такою тонкою, такою невловимою, що він не одразу зрозумів, чи це реальність, чи лише власне бажання. Кожен звук навколо — шелест листя, тихий плескіт води об берег, відлуння далекого кроку — здавався перенесеним через невидимий канал, крізь який до нього долинала її сутність.

Вітер ковзав уздовж водної гладі, торкаючись його обличчя холодними пальцями, але всередині Ліана все палало. Серце його билося шалено, кожен вдих ніс із собою спогад про неї — про тепло, яке лишилося на його шкірі, про той ледь помітний дотик її пальців, що залишив відбиток у серці, немов невидима печатка, що пульсує десь глибоко всередині, жива й непорушна.

Річка текла мовчки, проте йому здавалося, що навіть її течія повторює її ім’я, наче сама ніч знає, що він чекає. Він не бачив Талірею, але знав, що вона близько. Це відчуття було тонким, майже невловимим, але невідворотним — як передчуття, що виникає перед найважливішою миттю. Ніби сама ніч попереджала його про щось, що невдовзі має статися.

Талірея
Вона з’явилася беззвучно, немов тінь, що народилася з темряви, водночас ставши її складовою. Ліану не потрібно було повертатися — він відчув її ще до того, як побачив. Ледь вловиме тремтіння повітря, теплий поштовх магії, що торкнувся його шкіри, — цього було достатньо.

Коли він нарешті підняв очі, її погляд світився, мов містив у собі шматок зіркового світла. Погляд був ніжним і водночас пронизливим, настільки сильним, що він майже фізично відчув, як щось усередині нього зміщується, стає іншим, ніби відкриваючи нову реальність.

Магнетизм між ними став відчутним у повітрі — справжній, живий, майже пульсуючий, наче сама ніч ожила навколо них.

— Ти тут… — прошепотів він, і голос його зрадницьки здригнувся. Він не планував звучати так відверто, але емоції, що накопичилися за останні дні, вже не піддавалися контролю.

— Я завжди поруч, — відповіла вона м’яко. Її слова не були просто звуками — вони огорнули його, мов тепла хвиля, проникаючи глибоко всередину, торкаючись серця. Її присутність обіймала його ще до того, як вони наблизилися одне до одного. — Навіть коли ти не бачиш мене, я відчуваю тебе.

Він простяг руку. Рух стався природно, немов їхні тіла вже знали, що робити. Пальці зустрілися, і в ту ж мить хвиля тепла та магії пройшла крізь них обох. Магія була глибокою, внутрішньою, не агресивною, а такою, що змушувала серце Ліана битися швидше, легені ловити повітря маленькими ковтками, а думки розчинятися у відчуттях.

Тіло відгукнулося на її дотик як на струм, що обволікає й пестить, приносячи солодке тремтіння по всіх м’язах, по всій шкірі, по всій душі.

— Я ніколи не відчував нічого подібного… — прошепотів він. Слова вирвалися самі, без дозволу, не підкоряючись волі.

Талірея
Вона піддалася його руху, ступивши ближче. Її погляд торкався його так само ніжно, як пальці, що зустріли його.

— І це лише початок, — сказала вона тихим, але впевненим голосом. — Одного дня ти дізнаєшся правду про мене… але поки що… відчуй цей момент.

І він відчував. Кожну мить. Кожен подих. Кожне невидиме коливання магії, що з’єднувало їх у щось більше, ніж просто двох людей.

Вони стояли так близько, що тиша між ними вже не була порожньою. Вона наповнилася енергією, теплом, очікуванням. Навколо них ніч ожила, а магія пульсувала у повітрі, немов сама дихала їхнім єством.

Ліан відчував, що між ними існує невидима нитка — тонка, але неймовірно міцна. Вона вела його вперед, до істини, яку він ще не знав, але вже відчував усією душею.

Десь на самому краю цієї тиші він відчув перші тіні: ледь помітні, майже невидимі, але вони вже були тут — тіні майбутньої розлуки, таємниць і викликів, що починали зароджуватися в повітрі. І навіть ця загрозлива присутність не могла перекрити магнетизм, який тягнув їх одне до одного, сильніше за будь-які страхи.

Ніч накрила місто тишею, але всередині них вирувала буря — емоцій, магії, потаємних відчуттів і чогось такого сильного, що вже ніколи не дозволить їм відійти одне від одного.