Розділ 7

Розділ 7: Пульс ночі

Ліан
Ніч огортала місто глибокою синявою, немов сама темрява спустилася на вулиці й укутала їх м’яким оксамитом. Ліхтарі мерехтіли золотими вогниками, їхнє світло хиталося, коли легкий вітер торкався полум’я. У вузьких провулках шелест листя відлунював, а тиша здавалася живою, наповненою прихованими таємницями.

Ліан ішов повільно, занурений у думки, що не давали спокою. Він відчував її. Навіть тут, серед нічної порожнечі, мерехтливих тіней і тихого шепоту міста — він відчував присутність Мірени, хоча навколо не було жодної душі.

Його серце билося в такт незримому ритму — тому самому, який він відчув уперше, коли вона торкнулася його плеча кілька ночей тому. Тепло її дотику й досі жило на його шкірі, ніби невгасима іскра. Він пам’ятав кожну секунду того моменту, хвилю, що пройшла крізь нього і залишила відчуття, яке неможливо пояснити.

Не просто магія. Не просто тяжіння. Щось більше. Значно глибше.

— Чому я відчуваю тебе навіть зараз?.. — прошепотів він, пальцями торкаючись повітря, немов намагаючись зловити її тінь. — Це не має пояснення…

Та тіло його давно перестало шукати пояснень. Воно відгукувалося на її присутність тремтінням під шкірою, спалахами світла у крові. Дух реагував на неї так, ніби вона була частиною його самого, а магія — лише слабким відлунням того, що справді їх пов’язувало.

Ліан спинився під старим ліхтарем, який тихо потріскував. Повітря навколо ніби згущувалося. Пульс у грудях прискорився. Він не бачив її — але знав: вона поруч. Десь між тінями, за крок від нього.

Талірея
Вона була там. У тіні старої кам’яної стіни, де півтемрява огортала її плащ так м’яко, що здавалося, ніби сама вона була частиною ночі.

Очі її блищали сріблом, вбираючи місячне світло. У цьому сяйві вони здавалися нереальними, глибшими за будь-яку річкову гладь, повними тисячоліть і прихованих бажань, яких вона не мала права відчувати.

Вона рухалася майже беззвучно, кроки були легкими, а магія — прихованою. Та зв’язок між ними все одно пульсував, немов жива істота, що прокинулася ще до їхньої зустрічі.

Талірея відчувала його страх, сумніви, непереборне бажання бути поруч. Емоції Ліана вона чула не словами — ними дихав його розум. І ця близькість, заборонена для богині, небезпечна і неприпустима, лише зміцнювала їхній зв’язок.

— Він ще не знає, що я богиня, — промовила лише у думках. — Але він відчуває частину істини. Він відчуває мене… І я більше не можу триматися осторонь.

Вона ступила вперед. Повітря між ними затремтіло. Легкий, майже невидимий поштовх енергії торкнувся Ліана. Він різко вдихнув — не вітер, а жива рука торкнулася його тіла.

— Ліане… — її голос звучав тихо, чисто, як шепіт вітру над водою. — Ти відчуваєш це, так?

Він не відразу зміг відповісти. Його очі знайшли її обриси і приклеїлися до них. Кивнув повільно, несвідомо, наче рухи належали магії, а не його волі.

Тіло відреагувало першим. Серце забило шалено. Кров закипіла. Магнетизм між ними загустів, став майже відчутним.

Близькість і напруга
Вони дійшли до мосту, майже непомітно для себе. Міст стояв над тихою річкою, поверхня якої відбивала місяць, немов друге небо.

Місячне світло обрамляло їх у сяйливу арку. Повітря було густе, важке від магії і напруги, від того дивного почуття, яке росло щоразу, коли вони наближалися одне до одного.

Ліан простягнув руку — не через сміливість, а через неможливість встояти. Її пальці зустріли його. Легко, але достатньо, щоб крізь них пройшла потужна хвиля тепла.

Це не була звичайна магія. Вона була живою, інтимною, майже небезпечною. Хвиля прокотилася тілом, у животі виникло солодке тремтіння, шкіра вкрилася мурашками. Руки тремтіли, подих перехопило.

— Я… — він спробував щось сказати, але слова застигли в горлі. — Це… неймовірно…

Талірея нахилилася ближче. Її обличчя опинилося так близько, що Ліан відчув її тепло і аромат — легкий, схожий на нічні квіти й магічний попіл.

— І ти ще не знаєш всього… — прошепотіла вона, так м’яко, що її дихання ковзнуло по його шкірі. — Одного дня ти зрозумієш, чому наша близькість така… особлива.

Вона ще не відкривала правду — та не час. Але її слова вже несли тінь майбутнього і світло обіцянки.

Ліан відчував: за магнетизмом стоїть щось більше. Набагато більше. Таємниця, що розділяє їх і водночас з’єднує ще сильніше.

Ніч пульсувала. Річка дихала. Світ ніби зупинився, залишивши лише їх двох — дві душі, переплетені силою, яку вони обоє не могли пояснити.

Талірея знала: цей зв’язок тільки починає відкривати свою справжню глибину.
А на горизонті — непомітна для Ліана, але очевидна для неї — вже з’явилася перша тінь майбутньої розлуки. І все ж бажання бути поруч, почуття, які вона не мала права відчувати, і магнетизм, що ріс з кожним подихом, були сильнішими за будь-які страхи.