Розділ 2

Розділ 2: Тіні і світло

Ліан
Сонце ще не піднімалося, а місто було порожнім, мов застарілий спогад. Ліан йшов вузькими вулицями, намагаючись впорядкувати свої думки після нічної зустрічі. Він відчував її присутність навіть на відстані — теплий подих магії, що ніби тягнув його вперед, до того місця, де вони знову могли зустрітися.

Його руки тремтіли, серце билося швидше, ніж будь-коли. Запах сирої бруківки та легкого ранкового туману огортав його, а в повітрі відчувався ледь помітний аромат диму з нічних багать. Щось у ній зачепило не лише душу, а й магію, що живила його. Вона була як струмок у пустелі: рятувала від спраги, але водночас могла змивати з себе все, що він знав про світ.

— Чому я відчуваю це? — прошепотів він сам собі, дивлячись на тьмяне світло ранку. — Це магія, чи… щось більше?

Він відчув легкий холод за плечем і обернувся. Порожні вулиці, але відчуття її поруч не зникло. Кожна його клітина знала: вона близько. І це робило його одночасно щасливим і настороженим.

Талірея
Вона спостерігала з тіні, сховавшись під плащем людської подоби. Кожен її погляд на Ліана відчувався як ніжний дотик, невидимий, але пронизливий. Він ще не знав, хто вона насправді, і це робило їхній зв’язок ще сильнішим: магія та емоції перепліталися так, що відчути межу між ними було неможливо.

— Він відчуває мене, — подумала вона. — Але він ще не знає істини.

Її серце, якщо так можна назвати божественну сутність, прагнуло бути поруч із ним. Талірея робила крок вперед, дозволяючи магнетизму між ними рости. Кожен його погляд, кожен рух посилював енергетичний зв’язок, який не піддавався законам людської логіки. Легкий вітер, що шепотів листям старих дерев, лише посилював відчуття їхнього єднання.

Вона знала, що час грає проти них. Смертний не може жити вічно, а відкрита правда про неї могла його злякати. І все ж вона не могла відійти.

Ліан
Він почув легкий шелест кроків за спиною і знову відчув її присутність. Його серце затремтіло, а магія всередині заграла новими фарбами. Він обернувся і зустрів її погляд — невидимо потужний, магнетичний, такий, що змушував його відчувати себе живим, повним емоцій, яких він раніше не знав.

— Мірена… — прошепотів він, навіть не знаючи, чому вимовляє це ім’я, — я… не можу відірватися від тебе.

Вона посміхнулася, і він відчув, як хвиля магії огортає їх обох. Цей магнетизм не піддавався страху чи логіці — він був живим, наче сама ніч вирішила сплести їхні долі разом. Легкий аромат її волосся, змішаний із вологим ранковим повітрям, огортав його, додаючи відчуття реальності та близькості.

— Ти ще не готовий до правди, Ліане, — сказала вона тихо. — Але час покаже все.

І в цю мить вони стояли поруч, відчуваючи енергію один одного, але не знаючи, що за цією близькістю ховається божественна таємниця, яка одного дня зруйнує їхній світ — або зробить його вічним.

Ліан
Він простягнув руку, ледве торкаючись її зап’ястя. І хвиля енергії, що пройшла крізь них обох, була настільки сильною, що він на мить затримав подих. Його серце билося шалено, а кожна клітина тіла здавалася розплавленою магією.

— Я не можу… — прошепотів він, — не можу відірватися.

Вона тільки посміхнулася, і цей погляд був як дотик тіні до світла: холодний і теплий водночас. Ліан відчував, що його власна магія тремтить у відповідь на її присутність, що вони злилися у невидимому танці, де немає страху, лише притягальна сила.

Талірея
Її очі відбивали місячне світло, а волосся переливалося сріблом, коли вона нахилилася ближче. Кожен подих Ліана відгукувався в її сутності, а її присутність огортала його немов нічне покривало, одночасно оберігаючи й спокушаючи.

— Ти відчуваєш силу між нами, — прошепотіла вона, і її голос звучав як закляття. — І ще не знаєш, наскільки глибока ця магія.

Вона відчула легкий струс його енергії, коли її руки ледве торкнулися його плечей. Це не був звичайний дотик — це був струм, який з’єднав їхні душі на рівні, що виходив за межі смертного розуміння.

Ліан
Він відчував магнетизм, який не піддавався законам світу людей. Він хотів наблизитися, але страх перед невідомим тримав його на відстані. І все ж бажання було сильнішим за розум.

— Мірена… — сказав він, і його голос звучав як заклик. — Що ти приховуєш?

Вона відступила лише на крок, але її присутність залишалася з ним у кожній клітині. Він відчув, що ця таємниця сильніша за будь-яку магію, яку він коли-небудь вивчав. І це збуджувало, лякало і зачаровувало одночасно.

Талірея
Вона знала, що його людська натура боїться правди. Але вона не могла залишити його осторонь. Її серце прагнуло бути поруч із ним, навіть якщо це суперечило законам богів.

— Ліане, — прошепотіла вона, — не все ще відкрито. Але довірся мені.

І він довірився. Бо магнетизм, який їх поєднував, був сильніший за страх. Він відчував, що ця ніч, ця зустріч і ця близькість — початок чогось величезного. Чогось, що змінить обох і весь світ.

Ліан
Вони стояли поруч, дихання перепліталося, і він відчував кожен її подих, наче він сам став частиною її магії. Серце його билося шалено, і він зрозумів: він ніколи не зустрічав нічого подібного. Її присутність тягнула, наче невидимий струм, і він хотів залишитися тут назавжди — але глибоко всередині відчував тривогу, яку не міг пояснити.

— Мірена… — промовив він тихо, — я боюся, що одного дня тебе не стане…

Вона нахилилася ближче, і його серце пропустило удар. Її очі блищали сріблом, холодним і теплим водночас.

— Страх — частина того, що ти відчуваєш. Але ми ще не дізнаємося всього. І навіть якщо прийде розлука, — її голос звучав як нічний шепіт, — ми пройдемо через це разом.

Талірея
Вона відчувала його тривогу, і це робило її ще більш людяною в його очах. Її серце прагнуло оберігати його, навіть якщо для богині це було протиприродно. Магнетизм між ними був настільки сильним, що він ставав майже матеріальним: їхні емоції перепліталися з магією ночі, наче сама ніч дихала ними.