Розділ 56

Дарина сиділа на стільці перед столом Авраменка із кам’яним виразом обличчя.

- Чому ви вирішили, що сама норовлива – це я? – Невдоволено підняла одну брову брюнетка.

- Ти не схожа на милу дівчинку, яку хочеться прикласти до серця, - криво усміхнувся Володимир.

- Ну дякую! – Сплеснула в долоні вона. – Ви просто майстер робити жінкам компліменти! Стусанів Микиті дали Катя та Тетяна, а сама норовлива тут я? Ох, ви сильно помиляєтесь.

- Це був не комплімент, а правда, - наставницьким тоном мовив він. – Я бачу людей наскрізь, від мого пильного ока нічого не приховається.

Дарина скривила губи та потиснула плечами, всім своїм видом вона говорила про те, що їй абсолютно байдуже.

- Я вас не боюся, - рішуче мовила вона, поглянувши на поліцейського звисока.

- Я не домагаюся того щоб ти мене боялася, я хочу щоб ти почала співпрацювати зі мною. – Хмикнув він та взяв зі стола чорну, глянцеву ручку. – І так, приступимо?

- Валяйте! – Махнула рукою вона, дивлячись в сторону.

- Як давно ви знайомі з Антоном?

- Антон – хороший хлопець. Він завжди підтримував мене, коли мені це було потрібно. І я з усією впевненістю заявляю, що він нікого не міг вбити. Антон не вбивця, ви шукаєте не того.

- Тоді куди він подівся?.. Якщо він не вбивця? – Проникливо запитав Авраменко, трохи подаючись вперед.

- Його розшукує поліція. Я б теж захотіла зникнути. Знаю, як ви працюєте, для вас засадити за грати невинну людину, нічого не коштує, - гидливо виплюнула вона слова, прямо в обличчя Володимира.

- Що ви робили біля колишнього басейну?

- Пфф. Прийшла підтримати Катю. Це заборонено?

- Ні, не заборонено.

Після допиту, Дарина вилетіла із кабінету Авраменка зла, як чорт. Гримнувши дверима, вона з усієї сили впала на сидіння та закинувши ногу на ногу, схрестила руки на грудях.

- Ну що там? Як пройшло? – Тетяна сиділа бліда, як борошно, схоже, що їй було зле.

- Я ненавиджу поліцію, - тихо прошипіла Дарина. – Катю твоя черга. Цей козел велів покликати тебе до нього в кабінет.

Катерина згідно хитнула головою та піднялася з місця.

- Що ж, рано чи пізно це повинно було статися. Я ніяк не зможу уникнути його запитань, - мовила вона і попрямувавши до дверей, переступила поріг кабінету.

Авраменко сидів за столом та щось записував у теку, коли вона зайшла. Коли Катя тихо причинила двері, Володимир підняв погляд від паперів.

- Ага, - рішуче видав він і для Катерини це його «ага» прозвучало, як смертний вирок. – Прошу, сідай, - він вказав рукою на стілець напроти себе.

- Я слухаю вас, - тихо мовила вона, коли опустилася на стілець та закинула ногу на ногу, прийнявши розслаблене положення.

Авраменко уважно вивчав її поглядом, а потім мовив:

- Та ні Катерино, це я слухаю тебе. – Він відкинувся на спинку свого крісла. – Ви зустрічаєтесь із Антоном Заставським чи не так?

- Так, зустрічаюся.

- Ти ніколи нічого дивного не помічала в його поведінці, можливо в розмовах?

- Ніколи.

Володимир зітхнув.

- Я розумію, що він твій хлопець і ти хочеш його повністю захистити, але твої відповіді повинні бути, як можна більш розгорнутими.

- Я не знаю, що вам сказати, - зітхнула тепер і вона. – Я познайомилася з Антоном, коли повернулася в Мену. Це було приблизно на початку осені. Між нами зразу виникли стосунки і ми закохалися одне в одного, - вона гірко посміхнулася. – Ми багато часу проводили разом, він завжди поводив себе так добре. Звичайно між нами іноді виникали непорозуміння, але у кого з пар їх не буває. Антон ніколи не робив мені боляче. Коли я побачила фото з розшуку, я не повірила власним очам. Відразу захотіла зустрітися з ним. Ми домовились де і коли. Я покликала разом із собою подруг. Ми прийшли туди… - Вона замовкла ковтаючи сльози, але одна все таки скотилась по її щоці і дівчина тут же змахнула її рукою.

- Але Антон так і не з’явився, - задумливо закінчив за неї Володимир.

Авраменку стало по справжньому шкода її, тому він підвівся, підійшов до шафи та наповнив стакан водою із графину.

- Ось, випий, тобі стане краще.

Катерина вдячно поглянула на нього та одним великим ковтком випила воду.

- Катю, стосунки, любов та все тому подібне – це прекрасні речі, але ти повинна розуміти, що твій хлопець підозрюється у скоєнні…

- Я це і без вас чудово знаю! – Гаркнула, перебиваючи його вона, а потім різко прикрила рот долонею. – Вибачте, я не хотіла! У всьому винні мої нерви, - Катя не стрималася та гірко розплакалася.

Катя покинула кабінет Авраменка із червоним від сліз обличчям. Подруги миттєво підскочили до неї. А в цей час, Володимир покликав зайти до кабінету Микиту. Хлопець піднявся та рішуче направився до дверей, але біля дівчат трохи загальмував та зі страхом поглянув Дарині в очі, Дарина ж в свою чергу, одним поглядом дала йому зрозуміти, що знищить його, якщо він не виконає її прохання.

Микита обережно зачинив за собою двері та пройшов до стільця щоб сісти.

- Ну що Микито, як справи? – Авраменко сидів напроти нього, маючи повністю незворушний вираз обличчя.

- Та…нормально, - затнувся на мить хлопець, опускаючи погляд на свої руки. Його пальці на відчуття були крижаними.

- А по тобі не скажеш, - зробив невтішний вердикт Володимир. – Ці дівчата – брешуть, як дихають! Хоча кожна з них намагалася звучати так правдоподібно, що поб’юся об заклад, навіть детектор брехні б перехитрили. – Він гучно стукнув долонею об стіл, після чого Микиту аж підкинуло на стільці від несподіванки.

Хлопець тяжко зітхнув та сильніше стиснув свої пальці.

- Давай Микито, розказуй все, що знаєш.

- Я… - Хлопець знову замовк.

Авраменко пильно поглянув на нього.

- Коли ти прийшов до тями, то був набагато говірливіший ніж зараз. Що сталося?

- Нічого, - Микита нервово засовався на стільці. – Я повинен вам де в чому зізнатися…