Розділ 50

- Ти брешеш. В ту ніч на річці нікого не було, - із завмерлим серцем мовила Дарина.

Стас криво усміхнувся та склав руки на грудях.

- Після того, як ви скинули моє, нібито, бездиханне тіло у воду та покинули пляж, рибак, який сидів на тому березі річки пірнув під воду і витяг мене. Тим самим врятувавши моє життя. Я був живий, коли ви позбавилися від мене, пульс був занадто слабкий, але я не був мертвим, Дарино, - її ім’я він прошипів крізь міцно стиснуті зуби з такою ненавистю, що Дарина готова була померти прямо там, під його отруйним поглядом. – Чоловік відвіз мене до себе до дому на моїй машині, мені справді пощастило, бо він виявився лікарем на пенсії. Саме він і поставив мене на ноги. Я не дозволив йому звернутися в поліцію і за це ти повинна дякувати Катерині та бути рада тому, що вона мені так сильно сподобалася, але я ненавиджу руду красуню не менше ніж тебе. Адже вона також була замішана у всьому тому неподобстві.

- А твій брат? Ярослав. Ти розказав йому? – Дарина говорила тремтячим голосом, ледве дихаючи.

- Я нікому не сказав і не збираюся говорити. Не хвилюйся – я прощаю тебе і твою красуню-подружку, - він різко подався вперед, схопив Дарину за вилиці та до болі стиснув їх. – Ти зустрічаєшся із моїм братом. Що ж, я готовий змиритися з цим. Я розумію, що в такому разі ми з тобою побачимося ще не один раз, але… я дуже сильно попрошу тебе, попадатися мені на очі, як можна рідше, зрозуміла? – Стас так близько наблизив своє обличчя до неї, що Дарина відчувала його подих на своїх губах.

- Ммм, - промичала вона.

- Зрозуміла?! – Повисив він голос і вона відчула, що його хватка стала сильнішою.

- Мугу, - знову незрозуміло промичала вона, ледь хитнувши головою, погоджуючись.

Хватка на вилицях ослабла і через секунду рука зникла з її обличчя. Дарина захникала від болю та вхопилась за лице, очі були повні сліз.

- От і добре, - задоволено мовив він, розвернувся на каблуках та швидким кроком покинув кімнату, одну руку він тримав у кишені.

Дарина без сил опустилася на підлогу та надривно заридала. В неї починалася істерика.

Майже відразу до кімнати увійшов Максим, посмішка на його обличчі повільно зникала, коли він помітив Дарину в сльозах.

- Дарино, чому ти плачеш? – Запитав і відразу подався до неї, коли вона простягла до нього свої руки.

Хлопець опустився поряд з нею на коліна та заспокійливо обійняв її.

- Ти повинен був зразу мені сказати, що Стас живий, - вона відсторонилася та тримаючи його за передпліччя, зазирнула просто в очі.

- Ти вибрала його, - із долею смутку констатував він.

Дарина перехопила його погляд та незрозуміло підняла брови.

- Що?

- Я знав, якщо Стас повернеться – ти захочеш бути з ним.

Дарина не стримала сміх, у всьому був винний істеричний припадок.

- Хто тобі таке сказав? До того ж, ми розійшлися, пам’ятаєш? Стас більше не мій фаворит. Мені потрібен тільки ти. Ти – єдиний, кого я хочу бачити поряд із собою, - вона припала до його губ своїми і хлопець зразу відповів їй, запустивши пальці в її чорне волосся.

- У мене була думка, що ти захочеш поновити відносини з ним.

- Дурненький, - пошепки мовила, усміхаючись. – Тільки – ти. Зі Стасом покінчено назавжди. – Дарина різко спохмурніла та запитала, - де ви знайшли Стаса?

- У селі поряд із містом. Його авто теж було там, господар будинку заховав його у свій гараж.

- А Стас хоч щось розповів про ту ніч?

- Сказав лише, що збирався на зустріч із Катериною, саме заїхав до магазину, а потім настала темрява. Прокинувся він вже у будинку Олексія, так звати чоловіка, який допоміг йому. Стас не пам’ятає, що саме сталося, коли він вийшов з магазину, нападника він також не бачив. Яр пообіцяв знайти винуватця та розправитися з ним самотужки, але Стас відговорив його від цієї ідеї… Якось так, - Макс замовк.

Дарина кинулася на шию Максима, міцно обіймаючи його та вткнулася носом в його плече.

- Це була шокуюча зустріч, але я рада, що Стас живий. - Дарина говорила суцільну правду, вона дійсно була рада і шокована.

Діставшись до двору Микити, на Катю чекав неприємний сюрприз у вигляді зачиненої хвіртки, яка була закрита з іншої сторони. Ненависно пригадавши всі лайливі слова, які вона тільки знала, руда залізла на лавку та закинувши ногу на паркан, перемахнула у двір. Приземлення теж виявилося не досить вдалим – вона впала, занурившись голими руками у сніг, шкіру моментально ніби ножами прорізало і долоні почервоніли від холоду ще сильніше. Ліве коліно болюче занило від удару.

- Аааа, - розлючено прогарчала вона від неприємних відчуттів, обличчя повністю замерзло від холоду.

Знову опинившись на ногах, вона зробила один крок, спіткнулась та ледь не впала. Знову вилаялася.

Двері дому прикували погляд її зелених очей до себе намертво. На закоченілих ногах, вона, ходою зламаної ляльки дісталася порогу і що було сил загепала у вхідні дубові двері. Ніхто не відкрив. Швидко перемістившись до вікна, Катя заколотила обома кулаками в шибку. В домі промайнула чиясь тінь і руда придивилася краще. Зліва почувся звук замка, який відпирали і двері відчинилися.

Катя прошкутильгала до порогу на якому з’явилася дружина Микити.

- Ярино, а Микита вдома? – Без особливих люб’язностей та привітань запитала вона.

- Вдома. А що тобі потрібно? – Ярина склала руки на грудях, оглядаючи дівчину з ніг до голови. – І чому ти в такому вигляді?

- Мені потрібен твій покидьок! – Гаркнула Катерина, відпихнула Ярину рукою в сторону та нахабно пройшла через двері до будинку. Ярина поспішила слідом за нею.

У Микити був двоповерховий будинок із дубовими сходами, що вели на другий поверх. Катерина оглянула приміщення.

- Де він? – Вона загрозливо наблизилась до Ярини, а потім відвернулась та голосно заволала, - Микито!

- Господи, я зараз його покличу! – З викликом, але заспокійливо мовила Ярина і тільки но ступила на першу сходинку, як Микита сам показався на сходах.