Розділ 34

Максим Бутенко сидів за кермом шикарного глянцевого джипа та дивився на Дарину. Дівчина завмерла ніби статуя не зводячи з хлопця пильного погляду. Вона не могла взяти до тями, що він тут забув.

- Ти переслідуєш мене? – Із тихою обережністю запитала вона.

- А ти б цього хотіла? – Усміхнено відповів питанням на питання.

Дарина закотила очі та склавши руки на грудях, мовила:

- У мене немає на це часу, я поспішаю.

- Сідай у машину, - серйозно відказав він і Дарина зрозуміла, що хлопець не жартує.

Страх скував її ноги, тому вона продовжила стояти на місці.

- Ти погано чуєш? – Повисив він голос. – Сідай у машину!

Дарина швидко підкорилась його словам і вже через хвилину сиділа поряд із ним на сидінні.

- Що тобі треба? – Стомлено запитала вона, зітхнувши.

Вона дивилася прямо перед собою, намагаючись не звертати уваги на Максима, який тим часом свердлив її свинцевим поглядом. У Дарини навіть щока запалала від його пильної зацікавленості.

- Поговорити хотів.

Шоковано усвідомивши його слова, Дарина різко повернула до нього обличчя.

- Про що?

Хлопець усміхнувся, сталь його очей грайливо заблестіла. Дарина зовсім нічого не розуміла. Витримати його погляд було дуже важко, адже вона вбила його брата.

- Ви зверталися до поліції на рахунок зникнення Стаса? – Запинаючись мовила вона.

- Звертались, - Максим продовжував спостерігати за Дариною, викликаючи в ній відчуття незручності. Їй здалося, що він зовсім не моргав.

- Дивно, що поліція ще й досі не викликала мене на допит, - нервово розсміялась вона.

- Вони збиралися, - його голос звучав тихо та спокійно, - але я сказав, що повинен перший поговорити з тобою, а потім до справи можуть долучитися вони.

Дарина закліпала очима.

- До мене ніхто не телефонував з поліції, - зовсім розгубилася вона.

- Я знаю.

Дарину скував стійкий страх, приховати який не вдавалося зовсім.

- Не нервуй, - Макс помітив її реакцію. – Вони і не подзвонять, - він відкинувся на спинку сидіння, продовжуючи дивитися на неї.

- Чому?

- А ти як гадаєш? – Запитав і сам відповів, - я наказав тебе не чіпати, бо ти нічого не знаєш.

Подих виштовхувався з легень різкими, важкими ривками, у Дарини спітніли долоні.

- Але навіщо ти це зробив?

- Все просто – ти мені сподобалась, - несподівано мовив він і вона шоковано поглянула на нього.

У тихому салоні авто рознісся дзвінкий дівочий сміх. Дарина просто не могла зупинитися, а вираз обличчя Максима зовсім не змінився.

- Що ти сказав? – Гиготіла вона. – Можеш повторити?

- Я схожий на папугу? – В його голосі прорізалась крига.

Сміх Дарини різко обірвався, коли Максим подався до неї, обхопив долонями обличчя дівчини та притиснувся своїми губами до її губ. Дарина розширила очі та застукала кулачками по його широких плечах. Вона протестуючи замичала, намагаючись відштовхнути Максима руками щоб хоч трохи збільшити між ними простір, але він був незворушний ніби скала.

- Чому ти противишся? – Важко видихнув він в її губи, обдаючи приємним теплом її шкіру.

- Не впевнена, що ми правильно робимо. Я зустрічалася із твоїм братом, а тепер він зник…і якщо я почну відносини із тобою – мене не зрозуміють. Люди скажуть, що я перескакую від одного Бутенка до іншого наче хвойда.

- Мені начхати на думку інших. Якщо я хочу бути з тобою, значить буду.

- Але…

Він знову накрив її губи шаленим поцілунком, не даючи змоги договорити. Але цілунок перервав несподіваний телефонний дзвінок. Дарина підскочила на місці та дістала із кишені мобільний.

- Це мама! Я повинна зараз зустрітися з нею, - Дарина підняла погляд на Макса.

- Я відвезу тебе, - запропонував він та накрив своєю долонею її руку в якій вона тримала телефон.

- Це не обов’язково, - запротестувала дівчина.

- Обов’язково.

Дарина підняла слухавку:

- Так, мамо. Я вже їду до тебе, - Дарина трохи помовчала слухаючи матір, а потім мовила, - добре. Гаразд! – Після чого мовила до Макса, - поїхали швидше, бо у матері починається істерика.

- Не будь занадто нудним, ходімо прогуляємося. Ти дістав сиділи за своїм комп’ютером! – Тетяна капризно розтягувала кожне слово, прикладаючи масу зусиль щоб зрушити Дмитра з місця.

- Гаразд! Ти дістанеш і мертвого, - Дмитро з докором поглянув на Таню, вимкнув ноутбук та підвівся зі стільця.

Хлопець примружив очі від яскравого денного світла, коли ступив за поріг будинку.

- Принести сонцезахисні окуляри? – З насміханням запитала Таня.

- Сонця немає, - Діма поглянув на білявку, як на неосвічену дівчину. Тільки й того, що красива, а дурниці з неї так і пруть.

Прогулюючись ранковим містом, вони зайшли до парку та пішли поміж високими деревами. Подекуди люди вигулювали своїх собак, а мимо них пробіг чоловік у спортивному костюмі.

- Ніколи не могла змусити себе почати бігати кожного ранку, ліньки було прокидатися, - проводжаючи чоловіка поглядом, мовила вона.

- А у вечорі не думала бігати? – Запитав Діма, теж дивлячись вслід чоловікові.

- Ти що? – Перелякалася вона. – На вечір люди виходять гуляти, тут повно моїх знайомих. Я не хотіла щоб з мене насміхалися, думаючи, що я набрала лишні кілограми.

- Я знаю безліч людей, які тільки вечорами і бігають. Вони просто підтримують форму, займаються спортом, тому що це корисно для здоров’я, - зауважив Дмитро.