Глава 3. Пробудження.

Глава 3. Пробудження.

Вибуховою хвилею винесло все скло з вікон. Прекрасні вітражі, яким були сотні років, припинили своє існування. Ще один безжалісний злочин орків, не тільки проти життя, але і проти мистецтва. Студенти кинулись навтьоки подалі від стіни, за якою нещодавно розірвало снаряд. Гул стояв у вухах. Зосередитись було складно. Я була налякана, так само, як і всі в бібліотеці, та не поворухнулась, заклякла. Мене зі ступору вирвав крик.

Кричала дівчина. Вона, як і я, залишилась сидіти нерухомо, студентка стихії землі, я зрозуміла це по кольору її піджака, була біля самісінького вікна і дивилась на свої окривавлені руки. Її темно зелений піджак став чорним від крові.  Руки тремтіли. Вони були у глибоких порізах. Напевно, вона закрилась руками від вибитих шибок.

 Навколо метушились першокурсники, ніхто не звернув уваги на неї, всі були налякані. Я повинна їй допомогти. Взявши себе в руки, я встала і зробила перші кроки, спочатку невпевнено, та дедалі ставало все легше.

- Вставай ти повинна взяти себе в руки, тобі потрібно до медиків!

Дівчина не поворухнулась, вона не зводила погляду з долоней. Напевно біль жгучий. Так багато крові, вона стікала по долоням і капала на підлогу. Дуже сильна кровотеча, вона може втратити свідомість в будь-яку хвилину. Я спробувала підняти її за лікоть, але вона навіть не намагалась встати. Вона підняла на мене заплакані очі, вони наче були під пеленою і нічого не бачили крім крові. В неї був шок. Я з силою спробувала підняти її і прикрикнула:

- Вставай тобі кажу! Я не в змозі тебе підняти самотужки!

Вона не поворухнулась лише знов перевела погляд на руки. Та щоб її. Вона ж бойовий маг! Що ж така тендітна! Напевно практики було мало. Якби пройшла курс тата, то тендітність би як рукою зняло. Він майстер бойових мистецтв, а студентів не шкодував на практиці. Він завжди казав: «Сталь потрібно загартовувати!»

Та що ж робити?! Я почала озиратись по сторонам, неподалік за стелажами сховалось декілька бойовиків водної стихії. Так, вже дещо.

- А ну йдіть сюди, - вони швидко підбігли і вирячили очі, переводячи погляд з мене на дівчино. Вони явно не розуміли, що робити, - допоможіть підняти її, їй треба в медпункт!

Один з юнаків оговтався та підхопив її на руки, а потім мовив:

- Я віднесу її до медиків! – і пішов геть з бібліотеки.

Вже легше – одну проблему вирішено! Тепер потрібно закрити вікна. Я підійшла ближче до вікна і завмерла, дивлячись на той жах, що був назовні. Я ще ніколи не брала участі у бою і не бачила як це. Це був шок. Місиво з вибухів, криків та жаху. Щит було прорвано, напевно вони зібрали багато бойовиків. Схоже на магію вогню, в щиті зіяла велика, палаюча по краям, діра. Напевне вогонь не давав відновити щит.  Хтось дуже сильний постарався, цей щит – це новітня розробка магів з використанням стародавніх рун. А ця магія складна та потребує десятиліть тренувань.

Через хвилину я побачила тата. Він разом з військовими намагався стримати ворога. Через секунду я бачила як його жбурнуло об стіну хвилею від вибуху. В серце ніби встромили кинджал. Все, що я могла це кричати:

- Ні!!!! – здавалось, що крик розрізав простір навколо.

Час зупинився. Мій погляд не відривався від тата. Він не ворушився. На допомогу йому прийти було нікому. В запалі ніхто не помічав втрат на полі бою. На це не було часу. Все більше орків проникало крізь діру. А я подумки благала: «Будь-ласка, вставай! Будь-ласка, тату…» Відчай затопив, я відчула безпомічність та лютий гнів. Тату… Ні…

Кінчики пальців почало неприємно покалувати, ці неприємні мурахи підіймались все вище і вище, мене охопила паніка, тому що біль наростав і незрозуміло звідки взявся. Я хапала ротом повітря, впавши на коліна та опершись руками в підлогу, намагаючись втриматися і не заволати від болю. Що відбувається? Я помираю? В мене потрапила куля чи заклинання?

За мить  біль вщух і я, спокійно стоячи, спостерігала за дівчиною, дуже схожою на мене. Вона повільно встає та підіймається над землею. Її очі починають світитися срібним сяйвом. Через секунду сяйво зникає. Вона повертає голову до мене і я бачу повністю срібні очі. Це я! Але очі, вони не мої!

Я відчувала шалений потік сили. Вона була в мені. Сила була мною. Та я не контролювала своє тіло. Я відчувала спокій та шалене бажання бігати, стрибати… літати? Та ніякого гнітючого жаху, було лише палке бажання жити, творити і ще щось дивне…я бажала вбивати.

Моє тіло пролетіло через вибиті шибки на вулицю, і так леветуючи над землею, я відправилась в полум’я битви. Та все це була не я. Тіло моє, та не я. Я намагалась повернути і подивитись на батька, та я цього не зробила. Моє тіло було не підконтрольне моїм бажанням. Анхем… Покидьок… Він забрав моє тіло. Мені залишилось лише бути спостерігачем.

По моїм рукам від плечей до кінчиків пальців забігали сріблясті іскри. Анхем розвів руки  по обидва боки і з них затруїлось, щось схоже на блискавки. Ці «блискавки» почали розходитись по землі та наздоганяти  орків – вони падали замертво. Я відчувала як їх життєва енергія витікає з них та відправляється десь деінде. Дивне відчуття всезнання та розуміння. Я розуміла цей процес, він був для мене, наче, щось звичне. Та водночас я не могла осягнути це знання, так, як воно звалилося нізвідки.

Орки падали, а нашим магам та військовим стало легше витісняти  за щитовий бар’єр загарбників. Вони поступово їх витісняли. А Анхем, у моєму тілі, почав щось нашіптувати, піднявши руки навпроти грудей та перебираючи пальцями, наче плетучи невидимі вузли у повітрі.  В місці прориву щита почав гаснути вогонь та з’явилась сітка, яка перекривала прорив. Вона була схожа на срібну гігантську павутину. Маги орків продовжували її обстрілювати зі зброї, та нічого не виходило. До діла знову взялися орчі маги і почали гасити по ній стихією вогню. Та це не давало результату. Ця тоненька павутинка була непорушна. Та і вони не були дурні. Вони почали новий прорив у іншому місці. Та на це потрібен був час.