Глава 2. Анхем.

Глава 2. Анхем.

Як же гуде голова… Чому біль такий нестерпний? Здається ніби в мізки вкручують шуруп. Величезний хочу сказати шуруп. Я намагалася відкрити очі, та повіки були непід’ємні. Я померла? Я думала, що смерть принесе спокій. Чи то я в Аду? Ну не встигла ж я настільки нагрішити.

- Анхем, ти мене чуєш? – незнайомий голос виринав із далеку.

 Я спробувала дотягнутися до голови, та в мене не вийшло. Я почула брязкіт ланцюгів і відчула кайдани на руках. Що, чорт його візьми, відбувається?! І очі мої широко розплющились від порції нестерпного болю у грудях. Через секунду я отримала наступний удар в живіт і мене скрутило від болі.

Я вперше бачила людину, котра мене гамселила. Я намагалась запитати: «Хто він? Чому я в цій темній сирій в’язниці?», та з мої уст не злітало ані звуку. Це була безперечно   в’язниця. Навколо була лише сирість та морок. Я в кайданах, прикута до стіни та мій кат, якого важко розгледіти в напівтемряві.

Я просто на нього дивлюся і нічого не можу вдіяти. Лише  гнітюче відчуття  досади та зневіри. Не знаю чому, але відраза та жаль до ката хлинуть хвилями. Жаль до себе. Чому я відчуваю жаль до ката? Як мінімум маю хотіти надрати йому його худющий зад, як максимум ненависть. Та точне не жаль я б відчувала в цій ситуації. Однозначно. Звідки ця жалість до того, хто намагається вибити з  мне дух.

Можливо на нас напали поки я була у відключці? Я знову намагаюсь сказати хоч щось, та знов не виходить. Можливо це якесь закляття чи щось з ін’єкцій, тому що відчуття, що у мою голову повільно вкручують шуруп все ніяк  не зникає. І знову удар, але вже по обличчю. Та він що знущається! Хоча чому я дивуюсь.

Хтось у темряві клацнув  пальцями і з’явилося яскраве світло. І тут я побачила мого ката. Обличчя дуже знайоме. Але не можу зрозуміти хто він. Мій кат м’яко посміхнувся, що дивно та не відповідає ситуації, та промовив:

- Анхем, я бачу ти прийшов до тями. Вже давно все повинно було закінчитись, не пручайся, - кат взяв стілець та сів навпроти мене. Його статура дуже розслаблена, та в той же момент він зібраний, сановито перекинув ногу на ногу і вчепився  своїм поглядом мені в очі.

А очі холодні, там ніби лід. Темно сірі попелясті очі дивилися майже в душу. Кров підступала до горла, я не цураючись відхаркнула та плюнула йому під ноги криваве місиво, яке він з мене вибив.

- Анхем, що за манери! – Сміючись, обурився кат. Здавалось ніби він просто насміхається і ця ситуація йому до вподоби. – Я не цього тебе вчив, це вже точно. Тримай лице в будь-якій ситуації!

- Та пішов ти, Німар! – і я знову плюнула, йому під ноги. Хоча, здається цілилась в лице. Точно в лице, але не вистачило сил. І знову подивилась йому в очі.

- Твій погляд скривдженого цуцика нічим не допоможе. Ти знаєш, я не маю совісті. А жалю тим паче. Ти повинен був стати воїном, а не нікчемою. – останню фразу незнайомець випалив зі злістю. А посмішка зникла з вуст.

- Я думаю, батько з тобою не погодився б, - сумно посміхнувшись, я відчула біль біля губи.

До чого тут батько? І взагалі, чому я кажу не те, що думаю. Зазвичай так і відбувається, та зараз я б йому сказала все, що про нього думаю, але знову не можу нічого вимовити. Що за халепа!

- Але вирішую я! – Стиснувши зуби,  промовив кат.

Німар різко встав зі стільця та відштовхнув його ногою з такою силою, що той, вдарившись об стіну, розлетівся на друзки. Він миттю подолав простір між нами та різко тикнув мені пальцем в лоб. Я відчула ще більш пронизливий біль і зрозуміла, що ткнув він не в лоб, а в щось холодне у мене на лобі і воно впивалося у мій мозок та було причиною нестерпного болю. Але що це я не розуміла.

- Ну  ще не довго залишилось. Скоро твоя сила опиниться в середині Яхонту і тоді для мене не залишиться меж! – переможно промовив Німар.

- Брат…Навіщо? – з болісним жалем я підняла очі, щоб знайти хоч крихту сумніву в його очах.

Стіни почали дрижати і я відчула падіння..

***

Я розплющила очі від вибуху. За дверима був ґвалт та сирена. Стіни ходили ходором. Чулися вибухи. Це вже схоже на мою реальність,  досадливо посміхнувшись, подумала. Це був всього лише сон, але здавався таким реальним. Я спробувала піднятися, не вийшло. Так, друга спроба. Впертися на руки та відштовхнути тіло. Майже вийшло. Дика слабкість полонила все тіло, а головний біль наче знову у мізки щось вкручують. Я сповзла по ліжку і, опершись на нього, встала.

Після чергового  вибуху ледь не впала назад на постіль, але втрималася за комод. Дійшла до стінки і далі, тримаючись за все, що потрапляло під руку, поволочилась до дверей. Кожен крок давався через силу. Та я повинна знайти батька, я повинна знайти хоч когось.

Я потягнулася до ручки і пролунав ще один вибух. Мене хитало, я ледве втрималась за стіну.  Не знаю скільки наш щит ще протримається, але сподіваюсь що ми вистоїмо. Я потягнулась до ручки, та раптом двері різко відчинилися і на мене мало не налетіли, та миттєво зупинилися і втримали мене під лікоть,  коли стіни знову затрясло, а разом з ними і я похитнулась.

- Яр? – я не могла повірити очам. Коли він повернувся? Він же був на передовій. І тут промайнув у пам’яті образ зелених очей. Вони були останнім, що я побачила перед тим як втратити свідомість. Я думала, що це мені наснилось. І ось він тут.

- Треба йти, я допоможу дійти до професора Кабата. Тримайся за мене.

І він поклав одну мою руку собі на плече, а іншою рукою перехопив за талію, щоб підтримати, і я затамувала подих. Він був так близько, я відчувала його аромат.

Та вибух привів мене до тями, і я зрозуміла, що треба зосередитися на кроках, а не на ньому. І я взяла себе в руки і крок за кроком, що давалися не легко та все ж, ставало йти дедалі легше.