Глава 51

  
                                                            *****
   Я постукав у двері до коханої жінки і здавалося, що доки я чекав, пройшла вічність. Хоча насправді, не більше ніж тридцять секунд.
   Ліза відчинила двері і я ще більше закохався в неї, якщо це взагалі можливо. Я кохаю її так сильно, що груди стискає. Все в мені вирує і я знаю, що вона відчуває теж саме. Я бачу в її очах кохання.
   — Яне, що ти знову тут робиш?
   — Можна я зайду і все поясню. Я все зрозумів.
   Ліза обхопила себе руками і промовила:
   — Заходь.
   Я увійшов до її скоромної квартирки, зачиняючи двері.
   — Дякую.
   Ми пройшли до кімнати і я посміхнувся, бачачи, що вікна затулені ролетами. Вона прослідкувала за моїм поглядом і зашарілась.
   — Е-е-е…
   — Ти так сильно полюбила ніч?
   — Дуже сильно.
   Я посміхнувся так широко, що щелепу звело. Ми розуміли, що це алегорія і добре знали про яку «ніч» йдеться.
   — Це добре, бо ніч не може без дня.
   Ліза посміхнулась.
   — О, Яне…
   — Кохання та щастя не купити за жодні гроші світу. У мене є неймовірна ідея, як отримати кохання та щастя.
   — Яка? — В її очах застигли сльози, а її милий носик почервонів.
   Я посміхнувся, хоча хвилювався так, наче зараз пригну з парашутом. Мої руки тремтіли, але це був не тремор,… це було інше. Солодке хвилювання та очікування на таку ж солодку відповідь. Я вдихнув… видихнув і опустився на одне коліно перед своїм Янголом. Ліза запищала і затулила однією рукою губи.
   — Моє кохання. Янголе мій. Моя рятівниця. Супутник мого життя. Моє сонце у ніч та у день. Я кохаю тебе понад усе на світі і хочу доводити тобі це щодня, тож у мене до тебе одне питання – чи згодна ти ощасливити мене і стати моєю дружиною навіки? — Я говорив, а голос по-троху почав сідати від сліз.
   — Яне,… мій Яне… Так! Звичайно ТАК! — Я дістав з кишені коробочку, відкрив її, та діставши каблучку, одягнув на тендітний пальчик моєї Лізи. Поцілувавши її руку, я встав з коліна та посміхнувся, а потім припав до її солодких, тремтячих губ.
   Наш поцілунок здавався тривав вічність, але і цього було мало. Завжди мало. Ми важко дихали, дивлячись одне на одного.
   — Лізо?
   — Що?
   Я долонями витер сльози з її щічок, та широко посміхнувся перед тим, як запитати.
   — Ти не проти, якщо ми завтра ж підемо у РАЦу?
   — Що? Ти, це серйозно?
   — Так. — Я шкірився, як ненормальний, знаючи про свій план.
   — Ого, не бачила, щоб чоловіки так поспішали. — Засміялась вона. — А, як же наші рідні? Я хочу, щоб вони були на нашому весіллі.
   — Я вже все продумав.
   — Як це?
   — Я подзвонив своїм батькам і твоїм.
   — Що?
   — Так. Вони завтра будуть тут, тож…
   — Яне! У мене шок!
   — Я не можу купити все, що тобі так потрібно, навіть маючи гроші, але можу, як найшвидше втілити твою мрію у життя. Нашу мрію.
   — Про що ти, Яне? — Ліза, примружившись, нахилила голову на бік, не розуміючи, про що я говорю.
   — Чим швидше ми одружимось, тим швидше ми станемо батьками для Сонечка. — Сяйво в очах Лізи та нова хвиля сліз сказала мені більше, ніж можна було.
   — Яне… ти серйозно? Чесно? О, Боже! — Вона кинулась мені на шию і почала цілувати кожен міліметр мого обличчя.
   — Тож… завтра одружуємось?
   — Так! Так! Так!
   Ми сміялись та цілувались, при цьому говорячи слова кохання. Цей день змінив наші життя і я знав, що на нас чекають лише сонячні дні.