Глава 49

  
                                                           *****

   Я не знала скільки годин. Скільки я спала, але знаю, що була занадто втомлена і заснула за мить.
   Мені важко відкрити очі. Здавалося, що сіль від сліз склеїла вії. Нарешті я дивлюсь на кімнату… свою… рідну кімнату. Лежу на своєму рідному ліжку… Я вдома. Але, як я тут опинилась.
   Я подивилася на себе – одягнена, але накрита ковдрою.
   Мій турботливий, Ян.    
   — Доброго ранку, Янголе.
   Я всілась, і подивившись на красеня, який сидів на кріслі навпроти мене.
   — Доброго ранку, Яне. Як так, що я тут?
   — Ти заснула в автівці. Ти так міцно спала, що я вирішив…
   — Привести мене сюди.
   — Так, додому. — Він широко посміхнувся, але його синці під очима видавали неймовірну втому та тугу. — Хотів роздягнути тебе, але боявся, що ти прокинешся, а ти так гарно спала.
   — Ну, дякую Яне. — Я почервоніла від його погляду, який змінився. Він бажав мене, а я його, але між нами зараз стоїть стіна з непорозумінь.
   — Я боявся не того, що я потривожу твій сон, я знав, що не втримаюсь і почну до тебе… загравати. — Засміявся він і я підтримала його сміх. Ми ті ж самі, але якесь ледь відчутне зніяковіння промайнуло між нами.
   — Я маю йти. — Поспішивши встати з ліжка, я опинилася впритул біля Яна, який притко встав із крісла.
   — Прошу, не йди. Я тебе благаю. — Його руки торкнулись мого обличчя і мені здалося, що я втрачаю грунт під ногами. Серце калатало об ребра, відчуваючи його силу кохання, а голова йшла обертом від його аромату… доторків. Я могла сказати «так», я могла сказати «я залишусь», але сказала інше.
   — Я не можу. Ти не зрозумів найголовнішого… аксіоми.
   — Якої?
   — Я тебе ніколи не покинула б. Це було твоє рішення. Я погодилась і пішла.
   — Лізо…
   — Дякую, Яне за піклування. — Я зробила крок і його руки злетіли з мого обличчя.
   Холодно без його рук. Погано без його доторків.
   Мені хотілося повернутись до Яна, кинутись в обійми і нікуди, ніколи не йти від нього. Проте, я вчинила інакше. Я пішла.
   — Лізо?
   — Що? — Я обернулась на сходинках.
   — Поснідаєш зі мною?
   — Яне… я не можу.
   — Я кілька днів нормально не їв від тоді, як ти пішла… прошу, склади мені компанію.
   Я широко посміхнулась і похитала головою.
   — Ти дуже хитрий, Яне. Знаєш, що я не зможу відмовити, коли ти так говориш.
   — Тоді це – так?
   — Так.
   — Дякую, кохана.
   Наші очі зустрілись і ми потонули.
   — Е-е-е…
   Ян важко видихнув.
   — Ну, що готуємо сніданок?
   — Так.
   Ми почимчикували до кухні.
   Весь час доки ми готували омлет з томатами та зеленю, ми почувалися наче щойно познайомились. Зніяковіння, незручність, але коли сіли за стіл, це відчуття почало зникати. Нарешті. Ми це ми.
   — Як твої чотирилапі друзі?
   — Бешкетують. Сьогодні у мене вихідний.
   — Ого, у тебе зазвичай вихідних нема.
   Я знизила плечима, згадавши чому саме не йду вигулювати братію. Новина про мою дівчинку, про моє Сонечко вибила мене з рівноваги,… цього світу… і я нічого не хотіла робити.
   — Зазвичай так. — Я нахилила голову, щоб приховати сум в очах.
   — Лізо,… як там Сонечко? Я не знав, чи можу запитати… просто… я її теж підвів… я…
   — Яне, ти можеш питати, що завгодно і ти це знаєш, а тим паче про неї. — З моїх очей закапали сльози.
   — Що таке? Що з нею?
   Я нарешті змусила себе підняти голову і подивитись на Яна.
   — Яне… її у мене забирають. Мою дівчинку… у мене забирають. — Я затулила обличчя долонями і розревілась.
   Я відчула обійми Яна, який тремтів, як осиновий лист.
   — Як це? Її хочуть вдочерити? — Його голос осів та забринів.
   Я похитала головою і ледь промовила:
   — Так.
   — Коли ти це взнала?
   — Вчора. Вчора я прийшла, а її знайомили з потенційними батьками. Як вона без мене? Хто її зрозуміє краще, ніж я? Як я без неї? — Я ховалася в обіймах Яна, шукаючи захистку та тепла, і я його отримувала.
   — Ні. Вона твоя. Наша. — Голос Яна змінився на рішучий.
   — Яне… я… більше так не можу. — Я звільнилась з його обіймів і мені стало холодно. Я подивилась в його очі, сповненні кохання, і на мить зупинилась, а потім встала та побігла до дверей. Я знала, що вчиняю підло, він не міг побігти за мною… на сонячне світло.
   Добігаючи, як завжди до парку, я всілась на лавку. Довкола мене був галас, люди спішили на роботу, хтось вигулював собак,… матусі з візочками шукали вільні лавки, а я… я не припиняла плакати. Здавалося, що сльози теж мають властивість закінчуватись, але… виявилося ні. Я плакала… плакала… ховаючи обличчя у долонях, доки голова не почала паморочитись. Я схопилася за сидіння лавки, щоб втриматись і не зі слизнути з неї. Вийшло.
   Я не звалилась. Проте, і надалі моя голова оберталась і здавалося, що світ занадто швидко крутиться.
   Що мені робити? Як бути? А головне запитання, чи йти мені до Сонечка? Це егоїстично з мого боку. Її мають забрати в сім’ю, а я цьому перешкоджаю. Але ж вона моя. Моя. Це моя дитина.