Глава 48

   — Лізо… — Ян задихався, але продовжував просити пробачення та цілувати моє обличчя до тих пір, доки я не відштовхнула його і не втекла.
   Куди я бігла? Нікуди. Мені не було куди бігти.
   Я вибігла до дороги, і саме там Ян мене наздогнав.
   — Не треба Яне… прошу, не муч мене. — Я плакала, не припиняючи, здригаючись від неминучої розлуки з ним, і з Сонечком.
   — Добре. Добре, Лізо. Я не торкнусь і нічого тобі не скажу. Просто дозволь мені тебе підвезти. Добре? Прошу. Дозволь хоча б це. — По його щокам бігли струмочки, які він намагався стерти рукавом, але марно.
   Я розуміла, що буде безглуздим не погодитись на прохання Яна через гордість. Вже було темно і я не хотіла залишатись сама. І я не хотіла лишатись без нього.
   — Добре.
   — Дякую.
   Ми сіли до автівки, і я повернувшись до вікна, обхопила свої коліна руками і щосили розплакалась.
   — Що мені робити? Що?
   — Лізо, Янголе мій… — Ян торкнувся мене і я не хотіла опиратись. Поклавши голову на його плече, я плакала, не припиняючи до тих пір, доки вистачало сил. Ян погладжував моє волосся та шепотів слова кохання, та що все буде добре, а я слухала… слухала і заспокоювалась. — Лізо, я прошу… повернись до мене.
   — Я не можу. Не зараз. Мені надзвичайно важко. У мене немає більше сил. Я дуже-дуже сильно втомилась. — Без сил, промовивши це, я важко видихнула.
   — Я буду твоєю силою. Обіцяю. — Ян торкнувся губами мого волосся і я на мить заплющила очі.
   — Яне, а якщо б ми були одружені, якщо б ми взяли до себе Сонечко,… якщо б народили маля…
   Я почула, як Ян посміхнувся.
   — Гарно.
   — Я про те, що…
   — Про що?
   — Ти б зміг і тоді від мене відмовитись? Відмовитись від нас?
   Ян затамував подих, а потім важко видихнув… з болем видихнув.
   — Ні.
   — То чому зараз було так легко відмовитись від нас… від мене?
   — Я помер, коли ти пішла.
   — І я, коли ти сказав те, що сказав.
   — Але ж можна повернутись до життя. Ти моє життя.
   — А ти моє. Проте… я зараз не в силах світити, не в силах бути тією Лізою… Я втомилась. І здається, цього ніхто не розуміє. Мені болить. Дуже-дуже болить, Яне. — Я знову заплакала і крізь сльози попросила: — Відвези мене додому.
   — Твій дім там, де я. Можна я відвезу тебе у наш дім? — Тихо, але чітко запитав Ян.
   Я похитала головою.
   — Ні. Я маю подумати про все. Маю побути наодинці сама з собою.
   — Прошу, Лізо… повернись до мене, повернись додому.
   — Яне… я не можу. В мені наче все зупинилось. Я не можу світити. Ти казав, що я твій день…
   — Так і є. Ти мій день, моє все.
   Я підняла голову і подивилась в його очі, сповнені сліз.
   — Твій день хоче перепочити. На самоті.
   — На самоті?
   — Так.
   — Я знаю, що таке самотність. Ти цього не заслуговуєш. Хоч я і ніч, я допоможу тобі повернути те сонце. Обіцяю. Пробач мене. Я так сильно злякався, що не зможу подарувати тобі нормальне життя.
   — А зараз щось змінилося?
   — Так.
   — Що саме?
   — Я зрозумів, що хвилюватись, що ти колись втомишся і підеш, - це краще ніж бути без тебе. Я не можу дихати, спати, їсти… я не можу жити без тебе, Лізо.
   — Ти не зрозумів, Яне… я б ніколи не пішла. Я кохаю. По-справжньому кохаю. — Я важко зітхнула. — Відвези мене до мого житла. Прошу.
   — Лізо…
   — Прошу.
   Він важко зітхнув, відпустив мене з обіймів, та завівши мотор, вирулив на дорогу.
   Ми їхали мовчки. Кожен міркував про те, що сказав, та, що почув. Нам треба було подумати над всім, що сталося і що робити далі.
   Кохання, яке живе в нас, допоможе нам прийняти рішення, але потрібен час. Нам обом потрібен час.
  
                                                           *****