Глава 47

                                                            *****

   Рано вранці, прокинувшись, я перше, що зробила помацала ліжко у пошуках Яна, і лише розплющивши очі, зрозуміла, що його тут нема. Я не дома. Я не з Яном. Я сама.
   Подивившись в дзеркало, я очманіла. Обличчя від сліз набрякло та з’явились синці під очима. Вигляд «шикарний». Проте, мені треба було йти виконувати свою роботу, - вигулювати чотирилапих, а потім навідатись до літнього будинку, щоб занести щось смачненьке моїм любим друзям.
   Умившись, одягнувшись, я поспішила до своїх справ.
   Прогулянка вийшла активною, попри те, що я хотіла постійно плакати та міркувати, що робити далі. Вигулявши братію, я навідалась до стареньких, які змусили мене посміхнутись та подарувати віру, що все налагодиться.
   Тепер я йшла до свого Сонечка, до своєї донечки. Я широко посміхнулась, увійшовши на територію дитячого будинку, і почала шукати свою крихітку, але чомусь я її ніде не побачила. Зазвичай, вона сиділа та малювала, а зараз її не було. Моє серце не добре зойкнуло. Мені стало не по собі. Якось важко і дуже страшно.
   Де моє Сонечко? Де моя дівчинка?
   Я пробігла увесь садок і вбігла у хол будівлі. Увійшовши до кімнати, де була група Марії, я остаточно запанікувала. Її не було.
   Де вона? Де? Де моя дівчинка?
   Запитавши в Поліни, яка наглядала за дітьми, де Марія, вона сповістила, що до неї прийшли. І я одразу зрозуміла хто. Потенційні батьки.
   Але ж я її мама. Я. Вона моя донечка. Моя. Це моє серце та душа. Я її нікому не віддам.
   Я вибігла з кімнати уся в сльозах, серце калатало та билося об ребра, намагаючись вилетіти та знайти Сонечко. Я знала де вона, знала, що вона зараз зі страхом та нерозумінням сидить в кабінеті директора з незнайомими їй людьми. Моє серце стиснулось від цієї картини.
   Я добігла до кабінету і влетіла туди без стуку, проте нікого тут не було. Всівшись на лавку біля кабінету, я чекала на повернення директриси.
   Дочекавшись, я почула від Галини Павлівни, що Марію хоче удочерити якась пара. В цей момент я ледь не втратила свідомість. Я плакала, не припиняючи, просячи її не віддавати Марію. Проте, розуміла, що все марно. Галина Павлівна плакала разом зі мною, розуміючи, як мені болить.
   Попрохавши директора, зустрітись з Марією, я отримала зелене світло. Я посміхалась, цілувала та обіймала свою дівчинку, свою донечку, яка благала мене забрати її. Серце розліталось на шматки. Я так боялась, що цей день колись настане. Що мені доведеться попрощатись з Марією. І ось я сьогодні втратила надію, забрати її. Забрати свою дитину.
   Коли я прощалась з Сонечком, вона плакала і не відпускала мою шию, обіймаючи мене щосили. Я боялась, що роблю гірше для неї. Я боялась, що вже зробила гірше. Вона заслуговує на родину, а я егоїстка, яка знала, що не можна приходити кожен день до неї, але приходила. Приходила бо тут моє серце. Вона моє серце.
   Я заспокоїла її, загойдавши на руках, цілуючи та голублячи її. Поклавши її до ліжечка, я вибігла з будинку вся в сльозах. Я бігла… бігла… доки не опинилась на нашому місці з Яном. Тут було наше перше побачення. Тут я була щаслива.
   Я не знала, як знайти собі місця. Я не знала, як дихати далі. Що мені робити? Я не зможу без свого Сонечка. Без моєї дівчинки. Одна думка, що я її більше ніколи не побачу, змушувала моє серце стискатись від болю, а шлунок зав’язуватись у вузол. Я терла долонею грудну клітину, наче хотіла допомогти собі,… але ж біль не вщухав і не вщухне, якщо мою дівчинку заберуть інші люди. Світ зупинився, коли Ян вирішив, що він мені не пара, а тепер мій світ остаточно знищується. Я залишусь сама, самісінька.
   Мої схлипи перетворювались на крики болю. Я хотіла викричатись та змусити світ зупинитись… зупинитись до тих пір, доки я не зможу знайти вихід. Проте, зараз я могла лише плакати та кричати від болю.
   Дивлячись на воду, я похитувала себе, обіймаючи коліна руками. Як знайти вихід? Як мені бути?
   Господи допоможи мені! Допоможи, прошу.
   — Лізо? Моя кохана. — Я почула голос, який змусив мене на мить заплющити очі та подумати, що все це сон,… але ні. Ян стояв біля мене і дивився мені у вічі.
   Я швидко встала і хотіла втекти,… втекти подалі від нього,… від того, хто відмовився від мене, але Ян схопив мене і притиснув до себе.
   — Відпусти мене! Відпусти, Яне! Не чіпай ме-не. Про-шу-у-у… — Я схлипувала і благала, але він не пускав. Він ділив мій біль зі мною, стискаючи мене все сильніше.
   — Лізо, пробач мене. Пробач. Я благаю тебе, повернись до мене. Я благаю, поверни мене до життя. — Він плакав разом зі мною і я відчувала, як йому болить. Який він нещасний. Проте, я не могла так швидко погодитись,… пробачити… Я перестала довіряти. — Що мені зробити, щоб ти пробачила?
    — Нічого, Яне… нічого. Я більше не вірю. Не вірю. Ти відмовився від мене. Вирішив все за мене, хоча я не давала тобі жодного приводу сумніватись в мені. — Я схлипувала та відштовхувала його від себе, а він все тримав мене. Я хотіла бути в його обіймах, але я вже не вірила чи це назавжди,… чи це лише до тих пір, доки вирішив він.
   — Лізо, я хочу повернути тебе і Сонечко. Я прошу… пробач.
   — Яне, я пробачила, але більше не вірю. Я хотіла перетворити твою ніч на день і не розрахувала свої сили… нажаль. У мене нічого не вийшло.
   — Лізо, мій Янголе не говори так. Ти подарувала мені життя, про яке я міг лише мріяти. Я хотів, щоб ти мала шанс на нормальне життя, але я егоїст… я хочу повернути тебе. І прошу повернутись до не цілком нормального хлопця. Лізо, я кохаю тебе понад усе на світі. Ти мій день. Мій Янгол. Ти все для мене. Якщо ти погодишся дати мені, ще один шанс, я зроблю все, щоб ти була щаслива. Прошу, пробач. — Ян нахилився і охопив моє обличчя долонями, цілуючи моє обличчя він продовжував говорити: — Я кохаю тебе… кохаю, мій Янголе. Пробач.
   — Яне… я не можу повернутись. Мені болить. Я більше не вірю. Не вірю. Ти вирішив все за мене. Ти знав, що я в тобі знайшла все, що хотіла. Я кохаю тебе всім серцем, але ти вирішив мене відштовхнути, бо ти боягуз. Це ти боїшся, що не витримаєш, що щось може піти не так, але життя саме таке… завжди йде щось не так і саме це - є правильним. Важливо, що є зараз, і що ми будемо робити для того, щоб так і було, а не страх. Страх це лише те, що нам треба побороти, і у нас є на це сили. Він взагалі не ворог, а вчитель. Навчив і добре. А ти зациклюєшся. Я не про твої «глюки», як ти кажеш, я про інший страх. Просто навчись сам сприймати все так, як є і змиритись. Не приплітай все до ОКР чи геліофобії, не це могло б бути причиною того, що я могла б піти. Я могла піти лише тоді, коли ти сам цього захотів. Так і сталося. Я не повернуся до тебе ні через ОКР, чи щось інше, я не повернусь, бо більше тобі не вірю.